Узяв Івашко ложку, покуштував того полуднику чи ні та й пита старих:
— Чом ви не покличете вашої дочки полуднувать?
— Якої дочки?—каже стара.— У нас одна тільки й є, невістка моя! —стара кинула оком на молодицю.
— Ну, так родичку або наймичку?
— Нема в нас ні родички, ні наймички; от, як бачиш, ми тут усі.
— Яка ж там дівчина у вас за хатою на призьбі сидить?
— Не знаєм, не бачили!
Повставали старі, а за ними й молоді, обійшли кругом хату — нема нічого! Глянули вони на Івашка та й .подумали, чи не божевільний він.
— Де ж ти, чоловіче, бачив дівчину? — спитав старий.
— Се вже вона мені утретє привиджується,— каже Івашко,— та так живо, та така гарна!..
— Чого ж вона тобі привиджується? — питають Івашка.
— Бог його зна чого; чи не того, що шукаю собі вірну дружину та усе тільки об ній і думаю.
— Ну, так іди ж собі, чоловіче, дальш, та там і шукай, нехай тобі бог помагає, а в нас нема дівчат.
Івашко вклонився, важко здихнувши, та й знов потяг шукать вітра у полі. Тільки вже не мізкує, яку шукать: глибоко запала у його серце та чудова дівчина, з голови не йде, тільки об їй і дума і гада. Вже і на дівчат не дивиться, тільки блука собі по степах, щоб хоч трошки розважити свою тугу.
Провештавшись ще тижнів зо три, Івашко повернув додому. Іде біля тієї хатки, а стара побачила його та й каже:
— Бодай тебе, чоловіче! напророчив нам дочку! Ми молили собі у господа хлопчика, а молодиця розсипалась дівчинкою!
— На все воля божа,— одвітив Івашко,— може, з сієї дівчинки буде вам більш утіхи, як з того хлопчика, що прохали!
Івашко хотів вже дальш іти, а стара йому й каже:
— Постривай, чоловіче: сьогодні в нас хрестини, то вже коли зайшов, то треба чарку випити, щоб часом не виніс з собою щастя народженої.
— Добре,— каже Івашко,— чом не випить; нехай їй господь пошле щасливу долю.
Незабаром приїхав і піп із кумою, а кума ще нема. Підождали трошки,— не йде; от піп і каже:
— Не можна мені довго ждати; завтра празник, так треба поспішать ік всеночній.
— Як же ми, панотче, без кума обійдемось? — пита стара.
— От вам кум,— каже піп, глянувши на Івашка.
Вже піп почав молитву, як щось заторохтіло,— глянули у віконце, аж справжній кум приїхав і змінив Івашка. Дівчину охрестили Оленою, бо саме на Костянтина і Олени уродилась. Івашко, почувши се ймення, згадав свою покійницю бабусю, бо й вона Оленою звалась.
За обідом, по звичаю, баба стала частувати,— хто кине на тарілочку шаг, хто два, а Івашко хотів положити п’ятака, та якось юмиливсь і брязнув таляра. Як се побачили, так усі і витріщились на його; у баби руки задрижали, трохи пляшки з горілкою не розбила, а піп аж розсердивсь. За хрестини досталось йому од кума злотівка, а бабі, чорт батька зна за віщо, цілісінький таляр! Так стало йому досадно, що, здається, удруге б охрестив, коли б Івашко був хрещеним батьком.
Пообідавши, стали кружлять горілку, а Івашко, як непитущий, вийшов з хати, сів на призьбі, на тім самім місці, де бачив дівчину, та й задумавсь. Аж чує — стара з бабою підійшли до вугла та й стали собі розмовляти.
— Що се за чоловік,— каже стара.— Щось не просте!.. Відкіля воно взялось? Чи од бого він, чи, може, нечистий його підіслав на яку-небудь капость?.. Напророчив дочку, якусь дівчину тричі бачив... Щоб не було, нехай бог боронить, три літа засухи! Такий обірваний та обшарпаний, зовсім гультіпака, а дав тобі таляра! Се б не розщедривсь так і багатий пан!..
— Що се ви вигадуєте, моя матіночко? — перебила баба.— Чи він таки похожий на гультіпаку? Такий з його бравий парубок; звісно, у дорозі трошки обносивсь, а може, він і багатого батька син. Та нічого вам і бога гнівити: невістка здорова, а дитина така гладка, як той цурупалок. Та ще й те: хіба ж ви не бачили, як він хрест цілував?.. Та й я хрестила таляр — так усе такий, як і був; ось подивіться.
— Так от послухай, що я тобі ще скажу. Невістка розказувала, що у перву ніч, як уродилась дитинка, приходила якась бабуся і дула, і хрестила дитину. Невістка хотіла була крикнуть, так мови нестало; дуже злякалась!
— Може, їй таке приснилось!
— Божилась, що не спала і добре її розгледіла.
— Яка ж вона?
Тут стара почала розказувать, а Івашко слуха і добре бачить, що та бабуся не хто другий, як його наречена мати.
— Чого ж ви злякались, моя матінко? — каже баба, дослухавши.— Адже ж та бабуся хрестила дитину? Хіба нечистий прийде або пришле кого хрестити чужу дитину?
Отак побазікали собі та й пішли у хату, а Івашко ще гірш засмутився.
Сонечко вже сідало, як він, подякувавши хазяїнів за хліб-сіль, пустився у дорогу на всю ніч. А як дійшов до тієї криниці, де побачив дівчину, то вже й смерклось. Роса серпанком розіслалась по степу, кругом як море його оточило. Так йому легенько дихать; тепленький вітрець зо всього степу несе йому квітчані запахи; ясні зорі, як діточки, дивляться йому у вічі і його проводжають. Івашко сів коло криниці і думає собі: "Нащо вона мені привиджувалась? Лучче б було, якби я ніколи її не бачив; не засмутила б вона моєї душі, не накинула б на моє серце важкої могили!.." Далі устав, озирнувсь на всі сторони і голосно крикнув:
— Дівчино! найкраща зо всього світу, серце моє, горлице моя! Явись до мене, нехай хоч раз ще на тебе гляну та й умру з твоїм обличчям перед очима... Хоч обізвись до мене!.. Дівчино!.. кохання моє!..
Отак гукав сердешний Івашко на ввесь степ! І не явилась же, і не озвалась до його та дівчина; тільки закигикала над ним чайка, далеко запідпадьомкала перепілочка, і раз у раз висвистував вівчарик. Не витала вже тут та душа,— мабуть, знайшла собі вже хатинку і на який час зачинилась.
Смутний і невеселий вернувся додому Івашко; важкий камінь навалився на його серце. Всю осінь і зиму нудивсь, а на весну, щоб хоч трохи розвіяти свого смутку, пішов чумакувати.
Чумакує Івашко рік, і два, і десять, і п’ятнадцять, а болячка на серці не загоїлась. У всьому щасливий — тільки не дає йому господь вірної дружини. Такий став багатий: п’ять хур посила на Дін за рибою, а сам з десятьма ходить у Крим за сіллю. Прикупив чимало грунту, построїв хату, як той будинок, став паном на всю губу. Громада не раз вибирала його у голови, так не схотів та й не схотів. І який-то з його козарлюга став, якби ви побачили! Високий, сановитий, і глянути на його весело. Заглядувались на його тепер не одні дівчата: казились і молодиці; а яких там не було! — і чепурних, і моторних, і збіса хитрих та лукавих, що, здається, і самого святошу з пантелику збили б. Так чого вже не робили, як не заходжувались, як бісиків не пускали, так ні на одну й не глянув, не то що узяв од якої стьожку у комір. Частенько було уночі загуркотить у віконце.