Загалом, відклав я ножиці й попрямував полями. Я ж знав, що Хіт з усією родиною подався в місто, — втім, не думаю, що зумів би спинитися, навіть аби вни були вдома. Ні, я все одно не всидів би на місці. Тому що нарешті ж зрозумів, що саме цей трактор не давав мені спокою аж десять років. Настав час розібратися, що до чого.
Трактор стояв на місці, в гаражі, і я раптом стривожився: а як залізти до нього всередину? Але завдання виявилося напрочуд легким. Я зняв захопи й підняв капот. І побачив, по суті, те, що й очікував побачити, хоча, правду кажучи, не уявляв доладу, що саме відкриється моєму погляду.
Там лежав брусок блискучого металу, чимось нагадуючи, мабуть, куб з важкого скла. Брусок був не надто великий, але виглядав масивно, й підняти його було б, напевно, вельми не просто.
Видні були й отвори від прогоничів, якими раніше кріпився звичайний рушій внутрішнього згоряння, а щоб встановити новий невеличкий рушій, упоперек рами була наварена міцна металева смуга. Поверх блискучого куба розташувався ще якийсь приладик. Я не став гаяти час і мізкувати, як саме він працює, однак помітив, що він з'єднаний з випускною трубою; і зрозумів, що ця штука служить для маскування. Знаєте, як на ярмаркових атракціонах переробляють електричні вагончики під древні локомотиви, щоб вони пихкали й викидали бовдури пари? От і цей пристрій був також роду. Він викидав кільця диму й торохтів, як і належно тракторові.
Залишалося лиш чудуватися: вже якщо Хіт вигадав рушій, що працює краще, ніж звичайний внутрішнього згоряння, навіщо йому вдаватися до до таких заходів, щоб приховати від людей свій винахід? Та якби в мене раптом народилася така ідея, то вже я б таку нагоду не проґавив! Знайшов би когось, хто погодився б мене фінансувати, налагодив би виробництво таких рушіїв і за дві секунди розбагатів би до запаморення. Що заважало Хіту вчинити достеменно так само? Та будь-що не заважало. А замість цього він маскує свій трактор, щоб той виглядав і торохтів як найзвичайніший, і машину свою навмисно змушує шуміти й гриміти, щоб будь-хто не виглипав рушійки нового типу. Але він, чесно кажучи, понад міру заповзявся. І машина й трактор у нього гримлять набагато більше, ніж треба. І найістотнішу помилку він зробив, що не купував бензину. На місці Хіта я б неодмінно купував пальне, як прості смертні, а потім зливав би його на смітник або спалював...
Мені вже почало здаватися, що Хіт і справді увесь час щось приховує, навмисно тримається в тіні. Немов він дійсно втік з якоїсь іншої країни — або ще звідкись.
Я опустив капот і защібнув захопи, а вийшовши з гаража, дбайливо прикрив за собою ворота.
Повернувшись додому, я знову взявся за підрізування, а між справою обмірковував те, що побачив. І раптом второпав, що потай я думав про це з того самого вечора, як зустрів трактор без тракториста. Правда, думав я уривками, не намагаючись зосередитися, і тому до будь-чого особливого не додумувався. А тепер додумався, і, якщо відверто, мені б заклякнути від страху.
Але не закляк. Реджинальд Хіт — мій сусід, і гарний сусід. Ми разом ходили на полювання і на риболовлю і допомагали один одному в косовицю і молотьбу, й мені він подобався, принаймні нітрохи не менше, ніж багато інших. Так, звичайно, він трохи відрізнявся від інших, у нього був дивний трактор і дивна машина, він начебто б навіть умів розтягувати час— і відтоді, як він оселився в нас у долині, нам щастило на погоду й хвороби обходили нас збоку. Все так і є, але чого ж тут боятися? Якщо гарненько знаєш людину, боятися нічого.
Незрозуміло чому мені раптом згадалося, як роки два-три тому я одного разу заїхав до Хіта літнім вечором. Було спекотно, і вся родина винесла стільці на лужок — здавалося, що там трохи прохолодніше. Мені теж запропонували стілець, і ми сиділи й теревенили ні про що, вірніше, про все, що спадало на думку.
Місяць ще не зійшов, зате зірок висипало рясно, й такі вони були в той вечір красиві, просто як ніколи. Я показав Хіту на зірки й знічев'я виклав йому все, що знав з астрономії.
— Вони так далеко, — казав я, — так далеко, що світло від них йде до нас роками. І кожна — сонце, зовсім як наше. А багато навіть більших, ніж наше сонце.
На цьому мої знання про зірки закінчувалися.
Хіт задумливо кивнув.
— Є одна зірочка, — сказав він, — на яку я часто поглядаю. Он та, блакитна. Принаймні схожа на блакитну, бачиш? Бачиш, як вона мерехтить? Немов підморгує нам з тобою. Файна зірочка, приятельська.
Я зробив вигляд, наче розумію, про яку зірочку мова, хоча насправді навіть трохи не був у тому впевнений: їх було на небі без ліку й майже всі мерехтіли.
Отут ми заговорили про щось ще, й забули про зірки. Принаймні я геть-чисто забув.
Після вечері до мене заявився Берт Сміт і розповів, що Рікард навідувався до нього й задавав всілякі каверзні питання, і до Джинго теж завітав, а тепер має намір зустрітися з Хітом, щойно той повернеться з міста. Берт від усього цього злегка зажурився, і я доклав зусиль щоб його втішити.
— Міські завжди нервуютьсь через дрібниці, — висловився я. — Не варто турбуватися.
Сам я якщо й турбувався, те не надто — почував, що Хіт як-небудь подужає таку справу. Навіть якщо Рікард і вкине статейку в нью-йоркські газети, нам від цього особливого лиха не буде. Єнотова долина від Нью-Йорка далеченько...
Я, зізнатися, вважав, що більше ми Рікарда не побачимо й не почуємо. За все життя я так міцно не помилявся.
Біля півночі я прокинувся відтого, що Елен трясла мене за плече.
— Там хтось гримкотить. Піди дізнайся, що йому треба.
Довелося напнути штани й надягти капці, запалити лампу й спуститися вниз. Поки я вдягався, у двері ще грюкнули два-три рази, але, щойно я запалив світло, втихомирилися.
Я підійшов до дверей і відімкнув засув. На ґанку стояв Рікард і поводився він тепер зовсім не так самовпевнено, як зранку.
— Вибачите, що розбудив, — сказав він, — але я, здається, заблукав.
— Тут не можна заблукати, — відповів я. — В долині одна-єдина дорога. Одним кінцем вона впирається в шосе номер шістдесят, іншим — у шосе номер вісімдесят п'ять. Ідьте дорогою, і вона виведе вас на те чи інше шосе.