На якийсь час ці вигадки розбурхали всю долину, а потім все вляглося. І саме собою вийшло, що Хіти стали для нас своїми, немов жили поруч споконвіку. Берт заповзявся розмовляти з Хітом на різні теми, а жінки заходилися що не день викликати пані Хіт до телефону, щоб вона могла вставити слівце в кругову розмову, якою вічно зайняті дроти в нас у долині: чешуть язики з ранку до ночі, так що, якщо закортить викликати кого-небудь у справі, спочатку треба ще відігнати від приладу цих талалайок. Восени ми покликали Хіта полювати на єнотів, а дехто з молодих хлопців став потроху залицятися до його дочки. Все пішло так, ніби Хіти й справді були тут старожилами.
Я вже казав — нам завжди таланило на сусідів.
А коли все добре, то й час тече непомітно, й зрештою його взагалі перестаєш відчувати. Саме так і трапилося в нас у долині. Рік йшов за роком, а ми не звертали на них уваги. На гарне завжди не звертаєш уваги, сприймаєш його як якусь звичну річ. Потрібно, щоб настали інші, кепські часи — отоді оглянешся і зрозумієш, що раніше ж все було на подив добре.
Але от, якось одного разу, приблизно рік тому чи, може, трохи більше, щойно я покінчив з ранковим доїнням, казна-звідки, біля воріт — машина з нью-йоркським номером. У наших місцях далекий номер зустрінеш нечасто, отож я спочатку подумав, що хтось заблукав і пригальмував розпитати дорогу. Дивлюся — на переднім сидженні чоловік і жінка, а позаду троє дітлахів і пес, а машина новісінька, сяє як на малюночку.
Я саме ніс молоко з корівника, і, коли господар вибрався з-за бублика, я поставив відра додолу й почекав, поки він підійде.
Він був молодечий, виглядав інтелігентно й поводився належно. Сказав, що його прізвище Рікард і що він газетяр з Нью-Йорку, що зараз у відпустці й вони прямують на захід, а до нас у долину звернули з метою дещо уточнити.
Наскільки мені пригадується, газети дотепер ще не виявляли до нас цікавості. Так я йому й відповів. І ще додав: у нас, мовляв, будь-коли й не траплялося чогось такого, про що не зайво б повідомляти в газеті.
— Та ні, я не шукаю скандалів, — запевнив мене Рікард, — якщо ви цього злякалися, то даремно. Просто мене зацікавила статистика.
Зізнатися, із мною частенько буває, що я міркую млявіше, ніж варто було б. Людина я за вдачею, мабуть, некваплива, але тут, ледь він вимовив "статистика", я відразу відчув, що справа кепська.
— Я недавно працював над статтями про становище фермерів, — пояснив Рікард, — і в пошуках матеріалу порпався в урядових статистичних збірках. Ото вже нудьга— в житті, здається, так не стомлювався...
— І що ж? — запитав я, а в самого серце затихло.
— А те, що я дізнався цікаві речі про цю вашу долину, — продовжував він. — Спочатку я майже проморгав найголовніше. Пройшов повз цифри й, узагалі ж, не зрозумів їхнього значення. Потім усе-таки повернувся назад, перевірив ще раз цифри й глянув на них новими очима. Будь-яких подробиць у збірках, певна річ, нема, просто натяк на щось незрозуміле. Довелося покопатися ще й з'ясувати деякі факти.
Я спробував віджартуватися, але він мені не дозволив.
— Почнемо з погоди, — сказав він. — Ви усвідомлюєте, що протягом останніх десяти років у вас трималась ідеальна погода?
— Так, погода була як треба, — погодився я.
— Але ж раніш було не так. Я перевіряв.
— Ваша правда, — знову погодився я. — За останній час погода покращилася.
— І врожаї у вас десять років поспіль найвищі у всьому штаті.
— Висіваємо кондиційне насіння. Використовуємо найкращі агротехнічні способи.
Він посміхнувся.
— Ну, це ви киньте. Агротехніка у вас не мінялася щонайменше чверть століття.
Безперечно, тут він мене припер до стінки.
— Два роки тому весь штат постраждав від навали ратних хробаків, — продовжував він. — Весь штат, крім вас. Вас і цей клопіт обійшов боком.
— Нам пощастило. Пам'ятаю, у той рік ми самі дивувалися, як нам пощастило.
— Я зазирнув у медичну статистику, — не вгамовувався він. — Та ж історія. Десять років підряд. Ніяких хвороб— ні кору, ні вітрянки, ні запалення легень. Взагалі нічого. За десять років один-єдиний випадок смерті, та й той в зв'язку з вельми похилим віком.
— Дідусь Паркс, — відгукнувся я. — Йому от-от стукнуло б дев'яносто. Поважний був дідуган.
— Самі бачите, — сказав Рікард.
Сперечатися не доводилося. У нього в руках були точні дані. Ми не усвідомлювали допуття свого щастя, а він простежив все до джерел— і спіймав нас на гарячому.
— Ну, то чого ж ви від мене хочете? — запитав я.
— Хочу, щоб ви розповіли мені про одного з ваших сусідів.
— Я не пліткую про своїх сусідів. Якщо вас цікавить хтось з них, чому б вам не звернутися до нього самого?
— Я і збирався, але не застав його вдома. На фермі, що нижче дорогою, мені сказали, начебто він поїхав у місто. Гайнув із усією родиною.
— Реджинальд Хіт, — сказав я. Грати далі в мовчанку було безглуздо: Рікард і без мене був вдосталь обізнаний.
— Так і є. Я розмовляв де з ким у місті. І виявилося, що він жодного разу не ремонтував хоч би одну зі своїх машин: ні трактор, ні причіпні знаряддя, ні автомобіль. Так і користується ними відтоді, як оселився на фермі. Але ж вони і тоді були вже не новими.
— Сумлінно доглядає за ними, — відповів я. — Сам латає, сам змащує.
— Ще одна обставина. Від самого свого приїзду сюди він не купив навіть краплі бензину.
Все інше я, звичайно, знав і без Рікарда, хоча й не обтяжував себе думками про це. А от про бензин навіть не здогадувався. Очевидячки, я не зумів приховати подиву, тому що приїжджий посміхнувся.
— Чого ви хочете? — повторив я.
— Щоб ви розповіли мені, що вам відомо.
— Поговоріть з Хітом. Будь-чим не можу бути вам корисним.
І в ту ж мить, як я вимовив ці слова, то відчув полегшення. Певно, я інстинктивно вірив, що Хіт викрутиться: от саме він збагне, як тут повестися.
Але після сніданку я все не міг узятися за роботу. Збирався підрізати дерева в саду — бо й так відкладав цю справу майже два роки, й довше вона терпіти не могла. А замість підрізування взявся міркувати про те, чому це Хіт не купує бензину, й згадав ту ніч, коли зустрів трактор без тракториста. І ще мені згадалося, як винятково рівно рухаються трактор і машина Хіта, особливо з огляду на дикий шум, який вони видають.