Ніч видалася темна, зірки поховалися за хмарами, у верхівках дерев шумів вітер, і в повітрі пахло дощем. Я ще сказав собі, що, напевно, Хіт вирішив попрацювати сьогодні зайву годинку, щоб закінчити оранку до дощу. Хоча ні, я вже тоді подумав, що він, мабуть, занадто клопочеться. Бо й так вже встиг обігнати з оранкою всіх інших у долині.
Ну от, спустився я з крутого схилу, перейшов струмочок, добре що знав, де мала вода. Але поки я шукав це маловоддя, трактор зробив повну ходку й повернув. Я пошукав очима, чи мигне десь світло від фар, але будь-чого не розгледів і вирішив, що світла, певно, не видко за деревами.
Потім я дістався до поля, проліз між жердин огорожі й покрокував через борозни тракторові навперейми. Було чути, як він повернув наприкінці поля і заторохтів назад у мій бік. Але дивно: шум я чув виразно, а світла як і раніше не було й дрібки.
Я знайшов останню, найсвіжішу борозну й став, чекаючи, — й не те щоб відразу стривожився, але все-таки здивувався, як це Хіт потрафляє тримати борозну, не запалюючи вогнів. Згадую, я ще подумав тоді, що, може, в нього очі як у кішки й він вміє бачити в темряві. Тепер-то, коли згадаю про це, мені й самому смішно стає: чого я, справді, вирішив, що в Хіта очі як у кішки, — але тоді мені було не до сміху.
Трактор торохтів дедалі сильніше, й ближче з кожною секундою — і раптом як вискочить з темряви прямо на мене! Я злякався: а раптом потраплю під колеса, і відстрибнув ярди на два, якщо не на три. Та що там злякався— душа в п'яти пішла; а все-таки міг би й не стрибати: стій я стовпом, то теж не виявився б на дорозі.
Трактор пройшов повз, і тоді я замахав ліхтарем і крикнув Хіту, щоб той пригальмував. Але коли я махав ліхтарем, то мимоволі освітив кабіну — і виявив, що вона порожня.
Сотня різних припущень промайнула в мене в голові, але найвчепливішою була одна жахлива думка: не інакше як Хіт звалився з трактора і лежить де-небудь у полі, стікаючи кров'ю.
Я чкурнув навздогін за трактором, щоб встигнути зупинити його перш, ніж він зійде з борозни й вріжеться в дерево або ще в щось, та лишень трошки спізнився, і він добувся повороту раніше від мене. І що б ви думали — пішов на поворот самостійно, і так гарно, немов навколо був ясний день і за кермом сидів тракторист!
Заскочивши на задню тягу, я вчепився за сидіння й абияк вліз нагору. Потім протягнув руку й взявся за важіль газу, хотів було заглушити двигун, але, щойно рука торкнулася важеля, передумав. Трактор уже завершив поворот і без допомоги пішов новою борозною — але справа була не лише в цьому.
Візьміть будь-який старий трактор, що чхає, кашляє і гримить на ходу, загрожуючи розвалитися на частини, й залізьте в кабіну — то в вас же ж щелепи відразу зсудомить від вібрації! Цей трактор теж чхав і кашляв як і інші, а якоїсь суттєвої треми не виникало. Він котився вперед плавно, як дорогий лімузин, і лише злегка час від часу здригався, коли колеса наїжджали на горбик або потрапляли у вибоїну.
Так я і стояв, однією рукою втримуючи свій ліхтар, а іншою стискаючи важіль газу — і не наважуючись ще щось вдіяти. А коли доїхав до місця, де трактор націлився на новий поворот, то просто зістрибнув на землю і попрямував додому. Шукати лежачого бездиханно на полі сусіда я не став, тому що зрозумів: Хіта на полі не було й нема.
Мені б відразу задатися питанням, як же це все виходить, але я не дозволив собі тоді мучитися в пошуках відповіді. Певно, спочатку я був занадто ошелешений. Можна хвилюватися скільки заманеться про всілякі дрібниці, якщо вони йдуть не так, як треба, але, коли натрапиш на щось по-справжньому велике й незрозуміле, подібне до цього трактора без тракториста, краще вже відразу, без довгих слів підняти руки вгору: все одно тобі з твоїм розумцем з такою загадкою не впоратись, на це нема навіть однісінького шансу з тисячі. Пройде якийсь час — ти й зовсім забудеш про зустріч із загадкою. Коли вже її не можна вирішити, лишається тільки викинути з голови.
Я повернувся додому і ще постояв трохи надворі, прислухаючись. Вітер розгулявся не на жарт, і знову став накрапати дощ, але як тільки вітер хоч трохи вщухав, до мене, як і раніше, долітало торохтіння трактора.
Коли я увійшов у будинок, Елен із хлоп'ятами вже міцно спали, так що я не міг комусь щось розповісти. А наступного дня, обміркувавши все до ладу, й поготів не став чогось розповідати. Як сам тепер розумію, передусім тому, що мені все одно будь-хто б не повірив і я лише накликав би на себе купу глузувань — от вже сусіди не обминули би можливості побазікати про автоматичні трактори.
Хіт закінчив оранку, а потім і сіянку набагато раніше всіх інших у долині. Паростки з'явилися дружно, погода видалася як на замовлення. Правда, в червні раптом зачастили дощі, й будь-як не вдавалося просапати кукурудзу — хіба вийдеш у поле, коли земля вся наскрізь сира! Ми тинялися своїми садибами, підправляли паркани, займалися різними іншими дурницями, ганили погоду й безсило дивилися, як заростають бур'янами непрополоті поля.
Тобто тинялися всі, крім Хіта. В нього кукурудза була як на виставці — бур'яни хіба що в збільшувальне скло й угледиш. Джинго не стерпів, завітав до нього й поцікавився, як то йому вдається, а Хіт лишень посміхнувся у відповідь тихою такою, незлобивою посмішечкою і заговорив про інше.
Нарешті підійшов час яблучних пирогів — яблука хоч і були ще зелені, але на пироги якраз, — а треба сказати, по всій долині будь-хто не пече їх краще, ніж Елен. Вона в мене щороку бере за свої випічки призи на крайовому ярмарку й дуже цим пишається.
І от якось напекла вона пирогів, загорнула їх у рушник і вирушила до Хітів. У нас у долині так заведено — жінки частенько подаються до сусідів у гості зі своїми стравами. Кожна зі своїм особливим наїдком — таку вони завели особливу, але взагаліжто необразливу, форму хвастощів.
Вийшло все краще аніж можна уявити; немов вона з Хітами споконвіку була знайома. Навіть додому спізнилася, і мені довелося самому готувати вечерю, бо дітиська вже лемент здійняли: "Ми голодні! Дадуть нам коли-небудь поїсти?" — і всяке таке. Аж тут лишень вона й заявилася.