Мур і живіт агента лунко відгукувались на кожен удар — та жодна цеглина не випала з кладки й навіть не тріснула.
Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась інша халепа. Горобці, що голосно цвірінькали навколо, раптом запримітили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.
Вони один за одним, наче маленькі бомбардувальники, підлітали до Z-003 і з розгону дзьобали в те місце, яке прикривали труси. Хіба ж знали горобчики, що то були несправжні соняхи? І якщо дзьобики звичайних горобців були не такі вже й дошкульні, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язківця агент упізнав відразу…
Річ у тім, що серед містечкових горобців був і електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звільнив від пристроїв і випустив на волю.
Електронний горобець вирішив оселитися зі своїми природними колегами й почати нове життя.
Лейтенант побачив, що загрожує агентові, від зловісних намірів якого нічого вже не лишилося, пожалів бідолаху, спритно видряпався на мур і прикрив його своєю нейлоновою курточкою.
Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича — і скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише від вдячності, а й від того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пізнав за описами дідуся, а на ньому — о, примхи долі! — табличку: "Міська хорова капела жовтенят". Із вікон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, інструменти для якого було придбано за скарб агентового діда: жовтенята знайшли його й здали державі…
Так безповоротно розтанули всі мрії Z-003…
Тим часом командири обох команд пожежників відійшли вбік і почали тихо радитись між собою.
— Ми безсилі, — розвели вони руками, — треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся віддалений гуркіт, стіни навколишніх будинків затрусилися, вікна задзеленчали — і на вулиці з'явилися два найпотужніші бульдозери, які тільки знайшлися в містечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, — але дарма! Мур стояв непорушне, як і сто років тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув ніж, а в другого від натуги заглух двигун.
— Ні, — похитали головами бульдозеристи, — тут діла не буде! — І, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, із гуркотом посунули назад.
Суперагент уже став поступово втрачати всякі надії визволитись і вирішив готуватися до безславної загибелі під горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича підійшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крізь прочинену кватирку.
— А нащо ви ото робите? — поцікавився він,
— Іди, хлопчику, не заважай, — легенько відсторонив його лейтенант. — Не до тебе зараз, мені отого дядю зняти треба! — І він показав на агента.
— Отого? — перепитав малий, зиркнувши вгору. — Та це ж дуже просто!
— Як?! — аж підскочив лейтенант.
— Звичайним лобзиком, — зневажливо кинув малий, — узяти лобзика й випиляти його!
— Геній! — зрадів лейтенант Євдокименко, підхопив першака на руки й тричі підкинув угору. — Тримай! — Він дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собі, і побіг до телефонної будки.
Зрозуміло, він не став просити лобзика. Він лише скористався ідеєю малого — випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й техніки містечка й попросив позичити лазер.
Цього разу він домігся успіху. Через півгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидів на землі та обтрушувався від цегляного пилу. Звестися на ноги він не міг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися відрізати, аби не завдати шкоди агентові. Отже, тепер він міг пересуватися лише на чотирьох.
— Що ви зі мною зробите? — перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регіт цікавих спостерігачів.
— Завтра ж відправимо додому, — відказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
— Тільки не це, благаю вас! — аж заволав агент, як тільки уявив, що йому буде тепер від шефа.
Яким Якович усміхнувся й кинув:
— Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз — за мною, на вокзал!
І лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слідом за ним — агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землі…
Далі Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох із Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до відділення міліції.
— Це що за опудало? — здивувався начальник райвідділу, коли хлопці затягли злодія в приймальню й поклали на підлогу, важко відсапуючись.
— Один із тих, хто обікрав магазин! — виступив наперед Семен і розповів начальникові все, що знав.
В самому кінці розповіді Рубильник нарешті розклепив повіки, побачив над собою постать у міліцейській формі й вигукнув:
— Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровільно!
— Я бачив! — посміхнувся начальник і сів складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спільника, а хлопці пояснили, де його шукати.
— Ну й богатирі! — похвалив їх начальник, і вони всі разом поїхали на міліцейській машині по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопці й начальник райвідділу навіть учотирьох не змогли відсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. І тільки-но стовбур відсунувся, відкриваючи вхід У печеру, як звідти, просто в обійми начальникові, випав Бегемот. Відчувши сталеві обійми влади, Бегемот заплющив очі й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на південь, до моря та пальм, а зовсім у протилежному напрямку…
Христофор зітхнув і повернувся на другий бік.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковникові Семенову — доповідав про завершення справи.
— Доповідає лейтенант Євдокименко! — відрапортував він у трубку, коли та відповіла голосом полковника.
— Не знаю такого! — несподівано мовила трубка.
— Як це?! — отетерів лейтенант.
— А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, — ні!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вікентій Вікторович у такий спосіб поздоровляв його з підвищенням у званні за вдало проведену операцію, — і вуха його почервоніли від задоволення.