— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискіпливо допитувався Бублик.
— У Бевзя, — відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
— Він у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопців мороз поза шкірою пішов. — Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаю вашого Бевзя, будьте спокійні.
— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академік відмахнувся:
— Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самому місці.
Розділ одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ
Так уже дивно складається в житті: коли в тебе зовсім нема часу, коли ти завалений уроками та домашніми клопотами, тоді здається: якби хоч один вільний день, веселився б з ранку й до ночі! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося і з нашими друзями. Вони з півгодини поганяли м'яча, покаталися на самокаті, зіграли партію в шахи — і вже не знали, що його робити.
— Може, пообідаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нічого не їли.
— Можна, — погодився Христофор.
Лукерія Луківна ніби знала, що до них завітає гість, і наліпила цілу гору вареників: здавалося, їх і за три дні не з'їси!
— Тільки пальчики оближете та ще попросите, — посміхнувся Сидір Силович, коли Христофор висловив йому свій подив з приводу великої кількості вареників.
І він не помилився.
За якихось півгодини на столі лишилися самі порожні тарілки, а хлопці, важко відхилившись на спинки стільців, лише сопіли.
— Ну от, — пораділа їхньому апетиту Лукерія Луківна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник і сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запізнюємось! Поможи мені швиденько посуд помити, й біжімо!
— Ми самі помиємо, — сказав Васько, зрадівши нагоді зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвітньовідомого мандрівника.
— Помиємо, помиємо, — підтримав друга Христофор, бо зрадів, що батьки вже йдуть і вони з Васьком лишаться самі. — Ідіть уже, а то спізнитесь.
Лукерія Луківна вдячно посміхнулася хлопчакам, поправила зачіску і, взявши чоловіка під руку, заспішила на роботу…
— А що тепер? — поцікавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарілку.
— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.
— А встигнемо до вечора?
— Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лісі, що прилягав до містечка, в невеличкому ярку. Про неї ніхто, крім Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годі було й думати продертися крізь нього. Та хіба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай і колючий, справжніх дослідників!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири дні, а таки продерлися крізь хащі. Вони прорізали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрівника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дістатися до ярка. І нагородою хлопцям за наполегливість стало відкриття справжньої печери.
Вхід до неї зяяв на майже прямовисному схилі ярка метри за два від підніжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бік ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвір-вхід.
Коли хлопці побачили отвір і Васько спробував був залізти в печеру, стовбур раптом голосно зарипів, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зіскочити, тож нічого страшного не трапилось. Але надалі друзі діяли вже обережніше. Вони розшукали кілька грубих гілляк і підперли ними осику, коріння якої вже струхлявіло. Після цього вони спершу обережно, а потім дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та підпорки тримали його міцно. Тепер можна було лізти в печеру.
Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у ній легко могли розміститися чоловік чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинисті зеленкуваті стіни були сухі, міцні, наче з каменю. Від входу видно було весь ярок від початку й до кінця. Одне слово, про таку знахідку можна було тільки мріяти!
Хлопці вирішили обладнати в печері свій штаб і тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрівника. Але відкриття сталося наприкінці літніх канікул, почалися заняття у школі, футбол, телевізор, друзі та однокласники, — і Христофор та Васько незчулися, як наблизився кінець вересня. Тож нема нічого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.
І от зараз хлопці стояли перед печерою, сподіваючись чудово провести час до тієї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки відбере клей у Бевзя.
— На штурм! — скомандував Васько і перший подерся по стовбуру вгору. За мить він уже зник в отворі, і тільки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лізти слідом, як із печери почувся здивований зойк, і звідти вистромилась голова його друга:
— Швидше сюди! Тут таке, таке!..
Христофор, як тільки міг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери — і прикипів до місця: у їхній печері, в найдальшому кутку попід стінкою, стояла коробка вершкового масла, на ній ящик з горілкою, а поруч — мішок цукру, — все, що було вкрадено з магазину!
— Так от де їхня схованка! — вигукнув Христофор. — Що ж нам робити?
— Розшукати Євгена Євгеновича, — запропонував Васько. — Він порадить.
Друзі вибрались назовні й помчали назад утричі швидше.
Вони вже майже добігли до околиці, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!
— Від вовчика тікаєте? — єхидно поцікавився він. — Чи зайчика злякались?
— Пропусти, — сіпнувся Христофор, — ніколи нам.
— Диви, який зайнятий! І куди ж ти, Тюлечко-кілечко, так спішиш? Віршика назавтра вчити, аби двійочку не вклеїли? — не відступав з дороги Бевзь.
— Віршика не віршика, а скоро тобі буде ого-го!
— Що ти маєш на увазі? — перелякався Сем.
— А ми бачили, де ти зі своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!
— Ну, ти, — обурився Сем, — говори та не заговорюйся! Який іще там магазин?
Переляк і здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч і поспішав, докладно розповів йому все.
— От вам слово, хлопці, щоб я на цьому місці провалився, щоб мене пацюки загризли — не знав я нічого про магазин! — присягнувся Сем. — Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!