4
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє — більша загроза біди.
Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,
Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.
Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, —
Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.
Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,
Човен мій без пригод водами тихими мчав.
Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)
Той, як упав, так і встав, — то невелика біда.
А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,
Перед своїм владарем тінню блідою постав,
А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,
Син його йменням своїм води безкраї назвав?
Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,
Хоч і ті крила в обох не від природи були.
Вір мені: добре прожив, хто вмів ховатися добре,
І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.
Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному
Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон?
Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями — рідних
Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.
Так от і ти непомірно високого лету лякайся,
Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.
Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять
І не спіткнутись, як я, — ось чого зичу тобі.
Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,
Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.
Бачив я: лихо моє тебе вразило так, що не менше
Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.
Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,
Пив їх, а з ними й слова — в дружбі зізнання твої.
Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,
Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт ув'язнив.
Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима, —
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, —
Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
5
Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,
Наче б її й не було, ти приховати не міг.
Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний
Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.
Та, коли впав я, а всі (падіння — то небезпека!)
Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, —
Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,
Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,
Дати нещасному те, на що не могли спромогтися
Й давні друзі мої — двоє чи троє хіба.
Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,
Й лиця поблідлі твої — я тоді так не збілів,
Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,
Сльози — вустами, слова — слухом спрагло я пив.
Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи
Я поцілунками і схлипами відповідав.
Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,
Ймення ж твого не назву — просто скажу "дорогий".
Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене
Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.
З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,
Та не в такій, як моя, надто великій біді.
Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,
Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, —
Знай же: надію слабеньку сную (не смій обривати!),
Що вгомониться колись буряний гнів божества.
Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, —
Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!
Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі:
В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.
Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,
Що благородніший дух, то його легше схилить.
Дужому левові досить того, коли жертва упала:
Ворог лежить перед ним — значить, двобою кінець.
Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,
Що вже про інших казать — про слабкодухих, дрібних?..
Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої?
Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.
І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,
Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав?
А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, —
Зятя Юнони візьми — ворогом був їй колись.
Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії? —
Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.
Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить — на світ весь,
Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.
Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,
Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.
За мимоволі побачений злочин я поплатився,
Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.
Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,
Я не злочинець, однак, — більше тут помилки є.
От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга
Кару, — що Цезар мене в інші скерує місця.
О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця — Зірниця
Швидше звернула сюди із повідомленням тим!