9
О, якби в пісні моїй ти себе називати дозволив —
Як твоє ймення у ній часто звучати б могло!
Про доброту твою не забуваючи, кожну сторінку
Книжки своєї — твоїм я прикрашав би ім'ям.
Чим я тобі зобов'язаний — знав би те кожен у Місті;
Та чи гортають мене в Місті, уже не моїм?..
Про твою чулість і нинішній вік, і завтрашній знав би,
Звісно, якщо давнина віршів моїх не зітре.
Не перестане розумний читач тобі дяку складати:
Ти за поета стояв — мав би пошану за те.
Цезаря перший дарунок мені — що дихати можу,
Після великих богів — друга подяка тобі.
Той — життя дарував, а ти — бережеш той дарунок:
Що послуговуюсь ним — в тому заслуга твоя.
Як багатьох, що були при мені, біда нажахала,
Дехто ж лише удавав, що нажахався біди.
З пагорба всяк тоді поглядав, як суденце тонуло,
Руку ж плавцеві ніхто так і не зволив подать.
Напівживого лиш ти одібрав у захланного Стікса —
Що пам'ятаю про те — також заслуга твоя.
Хай і боги, і Цезар до тебе прихильними будуть,
Це побажання моє — всім побажанням вінець.
Тільки дозволь — твої добродійства плетеним тонко
Висвітлю віршем своїм — їх подивлятиме всяк.
Навіть тепер, хоч мовчати їй велено, ледь не назвала
Муза імення твого — ледь не злетіло їй з уст.
Як гончака, що натрапив на слід тремтливої лані,
Жодної змоги нема втримати на повідку,
Як поривається кінь біговий — то копитом б'є дошку,
То в неї впреться чолом — чує вже пал до змагань,
Так і моїй забороною зв'язаній Музі все важче
Стриматись, бо раз у раз прагне назвати тебе.
Тож, аби вдячність моя тобі не вийшла на шкоду —
Тій забороні — не бійсь! — я покорюся таки.
Не покорився б, якби ти вважав, що про тебе забув я;
Вдячним я буду в душі — не заборониш того.
Поки ще бачу (аби вже недовго!) те сонячне світло,
Подихом кожним, повір, буду служити тобі.
10
Тричі вже Істр замерзав, відколи живу я край Понту,
Хвилю Евксинську пливку сковував тричі мороз —
Я ж, здається мені, вже стільки літ на вигнанні,
Скільки в облозі колись Троя дарданська була.
Так повільно йде час, що скажеш: він зупинився,
Рік, мовби ліньки йому, звільна верстає свій шлях.
Навіть літо мені не вкорочує довгої ночі,
Частки тягучого дня навіть зима не бере.
Видно, на шкоду мені змінився лад у природі:
Все тут до смутку мого крок достосовує свій,
А може, час іде звично для інших — тільки до мене
Став він жорстоким таким — до блукача, що його
Берег Евксинський (назва оманлива!) нині тримає,
Й лівий (дійсно такий!) дикої Скіфії край.
Дикі-бо тут, — їм ліку нема, — войовничі племена,
Жити з війни, грабежу зовсім не соромно їм.
Вийдеш у поле — пильнуйсь; але й пагорб, мури низенькі
Певного захисту теж од ворогів не дають.
Щойно ти пильність забув — налітає зграєю ворог,
Ще й не розгледиш його — мчить із добичею геть.
Часто й по цей бік стін захисних, хоч зачинені брами,
Стріли збираємо: скрізь тут на дорогах лежать.
Мало хто зважиться поле орать; однією рукою
Плуга, нещасний, веде, в другій — тримає меча.
Грає в шоломі пастух на скріпленій воском сопілці,
Не перед вовком вівця — перед війною тремтить.
Мало й укріплення нас захищають: варварів юрми,
Змішані з греками, й тут страх наганяють на нас.
Так! Серед нас — різниці немає — селиться варвар,
Саме у варварів тут — більша частина домів.
Хай не боїшся ти їх, але відчуваєш огиду:
В шкурах, у патлах вони — видно лиш очі одні.
Та навіть ті, що грецького роду свого не забули,
Одяг забули таки: носять, як перси, штани.
Мови такої вживають вони, яку тут розуміють,
Я ж хіба з поміччю рук — знаками мову веду.
Сам я — варваром тут: не втямлять жодного слова,
Мова латинська — гай-гай! — ґета тупого смішить.
Може, погане щось при мені, не ховаючись, мовлять,
Може, вигнанням мені всяк дорікнути готов.
Тож чи на згоду хитну головою, а чи заперечу
Знак той, як часто бува, піде на шкоду мені.
Меч додай, — за суддю, що право робить безправним,
Часто на площі таки сплачують кров'ю вину.
Грізна Лахесо, чому ти мені, хто таке над собою
Має сузір'я важке, не вкоротила життя?
Я ні вітчизни, ні вас, мої друзі, бачить не можу,
Я нарікаю на те, що серед гетів живу.
Дві мої кари важкі. По заслузі я вигнаний з Риму,
Та на місцевість таку, мабуть, я не заслужив.
Що, нерозумний, кажу? Я образив бога земного —
Цезаря! Міг він за це смертю скарати мене!
11
Хтось, читаю в листі, тобі дошкулив при сварці:
Мужем твоїм дорікнув, що на вигнанні тепер —
І заболіла душа, але не з жалю над собою —
Я ж у стражданні своїм загартувавсь, а тому
Що мимоволі до твого сорому я спричинився,
Що через мене не раз ти червоніла, жоно.
Будь у терпінні стійка! Не таке ще перенесла ти,
Як, розгнівившись, мене Цезар у тебе забрав.
Та помиляється той, хто вигнанцем мене називає:
Я за провину свою м'якшої кари зазнав.
Кара найважча — що Цезаря скривдив. Чом не помер я
Ще перед тим, як йому кривди тієї завдать?
Так, потерпіло суденце моє, але не втонуло,
Хоч і не в гавані, все ж — не під водою воно.
Я ні життя не позбувсь, ні майна, ані громадянства,
Хоч через хибу свою втратити міг геть усе.
Та врахувавши, що вчинок мій був не з наміру злого,
Цезар одне лиш велів: з рідного краю піти.
Наче до інших (ліку нема їм!), так і до мене
Цезар, бог наш земний, виявив ласку свою.
Сам же мене не вигнанцем — висланим він називає,
А при такому судді рук опускати не слід.
Тож недарма, що є сил, я своїм, який уже є він,
Віршем кожного дня, Цезарю, славлю тебе.
А водночас благаю богів, щоб тебе ще не скоро
Брали на небо, щоб ти богом земним залишивсь.
Люд тобі зичить того ж; як до моря збігають потоки,
Так поспішає туди й ледве помітний струмок.
Ти, хто вигнанцем несправедливо мене називаєш,
Долю мою ще й таким не пригинай тягарем!