"Ви не можете, добродію, відняти у мене права на самовбивство в присутності шановної дами",— сказав я, глянувши на неї, і потяг монтекристо до себе. Я бачив, як тремтіли її вогкі вуста, і шалене бажання поцілунку кров'ю залило мій мізок. Чомусь я пригадав, як вона казала, що ніколи не переступить через "труп". І тільки ся згадка пронеслась в голові, як роздавсь тихенький стріл, і чоловік її упав, як сніп, як підкошений: маленька куля влучила йому в серце, і він помер, навіть не крикнувши...
Вона таки переступила через "труп"...
Стріл признано випадковим нещастям, необережністю. Перед богом і своєю совістю я не можу дати одповіді, чи був той стріл цілком випадковий або ту кулю хоча трохи направляло моє таємне бажання. Од чистого серця кажу, не знаю,— ні "так", ні "ні" не скажу з переконанням... Зате з непорухо-мим переконанням одповідають на те питання кожний фібр її душі і кожний атом її тіла, коли вона лежить в моїх обіймах, з скаженою жагучістю притуляючись до мене і наче наміряючись шаленими поцілунками випити з мене душу. Звісно без слів, переконання її душі і тіла в тім, що через "труп" вела її моя воля... Але се переконання тільки підхльостує дике шаленство її скаженого кохання, розпалює полум'я її жагучості... І цілком захоплений вихорем того шаленства, я вже не знаю, що міцніш — моє кохання чи моя ненависть, я вже не певний, що коли-небудь не задушу її в обіймах. І коли б те сталось, я б, певно, ніколи не міг би дати одповіді собі самому, своїй совісті і богові,— від чого сталось: від ненаситимого шаленства кохання, полум'я котрого тільки більшає від усього, чого воно досягти може, чи від такої ж ненависті, що іноді одержує страшну перемогу над самим шаленством кохання...