За хвилину просто поуз них. пронісся нишпорка. Корденко всміхнувся.
— Ну, тепер швидше назад...
Вони вибігли на ту вулицю, з якої повернули в двір, сіли на фурку і сказали їхати в городський парк. За півгодини вони вже йшли по одній з бокових, сливе пустій алеї...
— Здорово ти навик ї* піддурювати...— лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свій життєрадісний тон.
Але Корденко нічого не відповідав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукерні, тепер, як тільки вони знов опинились на самоті, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов з'явилася вмент, як,би прошуміла в голові, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, і воно впало... Холодний піт виступав на лобі.
— Чого ти мовчиш? — спинився Вовтузенко.
Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слів Вовтузенка,— йому все шуміло в голові: "помилка", "помилка"... Йому здавалось од часу до часу, що грунт хитається під ногами і що він ось-ось полетить стрімголов у безодню, німу і вогку, і він здригувався.
Корденкові виринуло в уяві: Тартаренко, закинувши назад голову і випнувши якось особливо "адамове яблучко",; розкинув обидві руки, пальці котрих немовби скорючились,—. хрипів, а він саме всадовлював ніж під пахви,, звідкіля линула кров, що забризкала йому манжети і рукав пальта, і все тіло вбиваного дрижало і тремтіло всіма мишцями. І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своїх руках тремтіння конаючого, і хрипіння в його горлі, і навіть запах свіжої крові... Він здригнувся, і жах обхопив його, і щось важке стисло всю душу...
— Івасю!..— вигукнув він, схопивши Вовтузенка за руку. День меркнув і вдалині вмирала зоря, немовби вбираючи
в себе свої останні зітхання, які ще блисли по верхніх листках. Тиша особливо підкреслила поривчасту нервовість того викрику. Вовтузенко здригнувся і поблід. Коли ж поглянув на поблідле обличчя Корденка, на очі, що блисли якимсь чудним блиском, знов здригнувся.
— Помилка, розумієш уже... помилка!..— трусив Корденко руку Вовтузенка так, що та дуже йому боліла.
— Яка помилка?! — сливе не своїм голосом крикнув Вовтузенко, почуваючи біль в руці.
— Стр'ашна страшна...— не то простогнав, не то прошепотів Корденко,— я вбив не того, кого було треба,— вигукнув він і здригнувся.
Вовтузенко занімів.
Хвилину вони безглуздо-придушено дивились один на одного.
А там десь, за містом, далеко-далеко серед розкошів природи ніжно вставала вродливиця. зоря і, ніжачись на своїм воздушнім ліжку та загортаючись в блакитне м'яке покривало, посилала останні, не то журні, не то щасливі всмішки, що завмирали і розпливались на бліде блакиття неба. Вона всміхалась зірці, що заблисла в тій часті блакиті, що вже потемніла, а чоло небесне і думне, і чисте, і поважно-спокійне наблизилось до землі і так приятельськи немовби схилилось над нею, щоб обдумати всі її думи прикрі, заплутані і важкі — і юті її світлі розгадки одна за одною заблисли ясними зірками на тім вільнім-вільнім, чистім чолі. І тут в алеї до тих дум прислухалася тиша, сливе урочиста', а з далини гуділо й шуміло місто. І шум той гудів якось і дико, і ритмічно і, здається, намагався побороти тишу і стурбовано спокійні думи неба...
— Відки ти взнав? — нарешті прошепотів Вовтузенко. Йому здавалось, що він давно не балакав з Корденком:
так багато дум, новоуявлень, чудних образів з надзвичайною швидкістю перебувало йому в голові за сю хвилину.
Корденко почув ті слова, але вони немовби ніяк не доходили йому з уха до розуму,— і він намагався присунути розум до тих згуків в ухові, щоб вони стали і зрозумілись. Розум-бо так був забитий однією лиш думкою, що тепер розрослась до якогось важкого безформеного стогону, що лежав у душі, випивав^жадібно її соки, все ріс, всю її гнітив, і, немовби сповняючи цілком собою, вже наважувався розі-перти її.
Нарешті, коли Вовтузенко знов повторив се питання, розум його сливе очистився і він схопив зміст тих слів.
— В цукерні чув, що до старого Тартаренка, саме в переддень, приїхав його син найстарший і що сього вбито...
— Найстарший...— якось безгучно пролепетав Вовтузенко; губи його тремтіли.
— Але що? — почуваючи, що щось нове, повне жаху, напливає на нього, спитав Корденко.
— Найстаршого? — уже не шепотом, а якимсь болісним висвистом спитав Вовтузенко, широко одкривши очі.
— А що!? — гукнув голосно, сливе вереснув Корденко.
— А... а...— почав лепетати Вовтузенко.
— Ну, кажи ж? — прошепотів Корденко, схопивши і стискаючи руку Вовтузенка.
— Я чув, що він — сам революціонер, що він... попався, сидів в тюрмі, був висланий до Сибіру, там занедужав і якось втік відтіля і, направляючись ото за кордон, заїхав до батька...
— А?., га?..— ледве прошепотів Корденко, зомлів і опус-' тився на землю, схопивши себе за голову.
Вовтузенко дико дивився на нього: він почував, що щось страшне діється, але, невважаючи на страшне напруження всього розуму, ніяк не міг зрозуміти, що саме робиться з Корденком,— і безпомічно стояв над ним.
Корденкові в першу хвилину все помутилось в розумі і в очах, слабість якась напливала на істоту і вона немовби затускла, і здалось йому, що розум його спинився і що все спинилось: і час, і ніч, і все-все стояло довкола нього і в нім, і однотонно, без руху гнітило його, а кров почала бити в виски. Потім побіг холод поза спиною і немовби в розумі щось удари-лб як дзвін і задзвеніло в ухах... І вся душа заболіла так, що він, щоб одтйгти біль несвіцьку, рвав волосся... А в душі робилась якась порожнеча... Йому здавалось, що він уже не він і що все уже зникло...
І раптом він знов все зрозумів і ясно почув усю безглуздість, жорстоку, німу безглуздість того, що сталось...
І ся безглуздість тисла його... І він не міг поворухнутися... А Вовтузенко ніяк не міг уловити, спинити шалений біг уяв-лень, що зароїлись йому в голові якось швидко-швидко, в якімсь чудернацькім танці. Тут чогось було і те, як він дитиною вбив комара, що сів йому на щоку, та потім жалкував, і стала в уяві няня, що вчила молитись богу, і старий дід його, що вмер оце недавно, побитий хуліганами; жидівка, що лежала на спині з розірваними грудьми, на яких запеклась кров, і з незакритими скляними очима в калюжі крові, і жиде-ня, що, розставивши рученята, летіло з п'ятого поверху і потім воно ж, розбите, і мозок, що розбризкався по камінні,— і, нарешті, Корденко з ножем, на якім запеклась кров...