Уздри, мій світе, що простір довколишній коливає 1 землю, і моря, і бездонне небо, Поглянь на все, що усміхнулось долі, Лиш би часину ще життя мені дано, Аби уславити творця і діяння його.
— Хочеш писати? — запитав батько.
— Так. Моя професія не вбивство, а добро.
— Тоді пробач. Виривайся з тієї жандармської зони, в яку я тебе послав з нерозуму. Моє життя в кінці дороги, не докоряй, що я помилявся через якісь акценти, символи чи цензи. Я ще в дитинстві почав висповідувати релігію занепаду, мені ввижалися привиди всіх великих часів. Дай Боже, щоб це тебе також не спіткало. Пасивна фантазія... Та ще пасивна фантазія порожнечі... Я народився до свого народження. Ти мені подарував сьогодні ласку Квазімодо, я дуже боюся за тебе. Що ж, сину? Прощай. Прийди мене поховати, коли помру. Прийдеш? Ти вже дорослий, іспити на гідність пізно складати, я прошу тебе: прийди. Як у Письмі сказано: усяке царство, коли розділиться саме в собі, запустіє; і всяке місто або дім, коли поділяться самі в собі, не устоять. Бог не врятований, спасіння від турбот нема... Прощай. Для мене слово давно вже стало плоттю, — він, не дивлячись на сина, узяв його за руку. — І це слово давно живе зі мною, сину, сповнене благодаті й істини. І попри все я до цієї хвилини не готовий до розриву з тобою. Пам'ятай, що ти не народився від непорочного зачаття. Навіть сьогодні. Релігії?.. Фальшивий дух, який сповістив Богородиці про вагітність, був жіночого роду. Я хотів і хочу бачити тебе мужем, з мечем і ралом. А ти зґвалтував віру, як Вулкан Юнону, і помишляєш про невинність. Що ж? Я незабаром піду в сонмище зраджених і покинутих батьків, а тобі життя нехай дарує кращу долю. Перехрестися. Хрест — символ життя.
— Я перейшов у православну віру, щоб бути з людьми моєї землі. Це не твоя батьківщина, я тільки сім'я Гор-динських.
— А ти кидаєш мене на конання, старого і немічного. —Я не можу тебе заслати куди-небудь, як ти мене заслав.
— Ти дуже озлоблений. Але ж ти поет!.. Хто тобі дарував найбільшу в світі спадщину: талант? Але талант може заскніти в злобі й мсті.
— Мій талант відданий горам, він не те, чого ти сподівався.
— Він те, від чого народився. Твоє чоло — це моє чоло, твоє серце — це моє серце, твоя гординя — це моя гординя.
— Але ж ти народився не в Гордині, а в Селиськах?
— Наше прізвище від назви села Гординя. Федьковичі — наш шляхетський придомок. Бачиш, ти не вирвав дерева з корінням, ти лишаєшся в нашому придомку. Гординських на світі багато, бо твій прадід був двічі жонатий і мав шістьох синів, дід Михайло перелюбив усіх молодиць від Самбора до Борині. Я, правда, народився в Селиськах на-півбідним і напівгордим, а ти собі вибрав тільки назву нашого родинного придомку.
— Якщо ти вьажаєш, що я байстрюк нашого придомку, то помиляєшся. Від сьогоднішнього дня я викидаю з пам'яті Гординю і Гординських. Я належу горам, Сторонцеві, я гуцул, я спалю цей гидкий мундир.
— А пенсія?
— Якось обійдуся.
— Я теж так думав. А тоді мусив писарювати в Тись-менці, Великому Кучурові, у Вижниці, служити в канцелярії комісара Ільницького... Заради цієї осоружної пенсії став мандатором і був управителем у мандатора Рудковського в Путилі, поки знову не повернув собі посаду, а далі став суддею.
— І заради цього ти спустив з рук маєток Дашкевичів, усі дорібки моєї матері.
Адальберт Гординський гірко осміхнувся і якийсь час мовчав, мовби завмер. Потім здвигнув плечем.
— Я взяв твою матусю з трьома сухотними дітками, а п'ятеро в неї перед цим вмерли, так само від сухот, їй було тридцять, а мені минув двадцять один рік. Не встояла б за мною жодна попівна, навіть з багатшої родини. Але виглядає, що я злакомився на її майно. Ні, сину. Ми зналися ще при покійному Дашкевичу, і проносила вона жалобу тільки сім місяців. У нас уже була надія на тебе, і ми повінчалися.
— Якби ти її залишив покриткою, це б пошкодило твоїй кар'єрі?
— Ні. Чахли від сухот ще троє її дітей. Вона просто пропадала. Коли з'явилася надія, що в неї буде дитина від мене, вона віджила, як земля навесні, і я не посмів її покинути, хоч найстарша пасербка була лиш на вісім років молодшою за мене.
— Та, коли я народився, ти став гостем удома. Ночував у любасок то в Усть-Путилі, то в Устьяріках, бачили тебе з дівками на хребтах і на полонинах...
— Скажи мені, сину, ось що. — Гордииський махнув рукою воротарці, яка з'явилася в дверях, щоб ішла собі геть. — Скажи, чому ти в чотирнадцять років покинув матір і подався в Молдову? Якщо ти збрешеш, що шукав свого героїчного брата-бунтівника, бо кликало тебе до нього почуття протесту проти трону, я плюну тобі в обличчя, хоч мені зовсім пересохло в роті. Подай мені води... Ти не знаєш, що мені відповісти. Добре, я це спробую пояснити для нас обох. Ти втік від чорних гробів, які мало не щороку виносили з хати. Ці сухотні Дашкевичеві діти вмирали при ньому, вмирали після нього, нашого дому всі почали цуратися... Хіба ти не боявся, що заразишся сухотами? Ти любив сестру Катерину, але не горнувся до неї, а лиш з якогось закутка прислухався до її плачів-пісень. Я був на сім років старший за тебе, коли став обминати Сторонець. Мій страх перед сухотами був на сім років старший за твій, сину. Я був у розквіті сил і хотів жити. Та я не блукав по світу, а працював. 1 мені було нелегко. Шляхта вважала мене не до кінця спольщеним українцем, а українці — відступником. Освіта в мене була домашня, її ніхто не визнавав, тоді як дипломовані у Відні [ординські могли накладати вето на ухвали владик... Спасибі! Твій прихід ніби піднімає мене на ноги, я міг би почати своє життя заново, хоч мені ще вчувається щось на зразок "Володаря Альп і лукавого" чи дрезденських містерій з кубла Молодої Німеччини". Чи досягнеш ти, сину, мого бачення світу? Перед твоїми очима труп. Мертвий батько завжди робив сина дорослішим. Твій прихід мовби піднімає мене на ноги, але я хотів би вмерти. Ось зараз, у цю хвилину, не згадуючи ні Бога, ні баядерку... Ти втік із дому, сину. Трапив у лапи цього нікчемного Реткеля, твій брат Іван поринув у власні інтереси, а я не міг змиритися з тим, що ти опинився в поганих руках, розшукав тебе, все вивідав, і лишалася одна можливість врятувати тебе: віддати в солдати. Чи треба було оженити? З якоюсь ситою попівною? Але ж ти був так зневажений у духовному і фізичному наймитстві, що жодна істота жіночої статі не протрималась би твоєю дружиною більше одної ночі... Збагни й таке: ти взяв собі на прізвище назву нашого придомку, але якраз тепер ти став Гординським. Я проковтну печаль, що це так пізно сталося. Але ні, не пізно, ти став зрілою людиною, візьмись за себе — це моя батьківська заповідь тобі.