З Бога беру, Богові даю...
Він зійшов з містка-ровесника і шкодував, що не взяв з собою ні папірця, ні олівця...
Дякую за зраду, дякую за все, За страчене літечко ще й зиму...
А як ти спочиваєш, наш вінчаний батьку?.. І буде плата, і будуть платить, не пеклом, а кров'ю. Нас карали, катували, і ми будем бити...
Той дивний хміль покинув його аж перед осідком (брамою вмирань). Мама гортала сторінки молитовника, мовби шукала в ньому загублений слід бодай чужого життя. Він вирішив не турбувати її, бо той урок, який вона дістала, відчувався на відстанях. Ганицький просив його бути з матір'ю ласкавішим. Таж ніс він цю ластівку ніжності до неї, як лелеки несуть ластівок, крізь моря і негоди. Дашке-вичка вийшла сама. У креповій сукенці чорній, з чорною пов'язкою на голові — якась уже з іншого світу. Він подумав: "Кому потрібна, Боже, ще одна зайва смерть?"
— Осипе, схаменись!
— Що, мамо?
— Дай умерти спокійно. Що в тебе за гості?
— Мій солдат. Може, я його впрошу лишитися в нас вести господарство, бо ваші, мамо, наймити просто злодії.
— Я знаю. Я все знаю. Я налила б їм окропу в очі, бо вже й тебе беруть за дурного, ніби тут чужа нива і позичений серп.
— Я теж знаю, що кий, що паляниця. Але це ваші слуги, ваші наймити, мамо.
— Здався дід на обід, а ввечері голодний ліг. Сину, я вже вмираю. Ти ще довго будеш дитиною?
— Видно, вже довіку. Нема в мене опори, мамо.
— Посвяти мені пісню і назви "Опора'. Я ж тебе тримаю на плечі понині. Ти що... не відчував цього, синочку?
— Мамо!
— Облиш. Бо щось збрешеш, тоді й зовсім затвердіє для тебе серце.
— Ви мене народили, мамо, таким.
— То як з'їв калач — берись до хліба.
— Держіть собі свій хліб.
— Напиши мені пісеньку "Опора"..— Вона заплакала, і він боявся її пригорнути чи втішити. її вже освітило полум'я свічок. Це полум я відбивалося в її холодних, зісклілих очах і молило про спасіння душі. — Напиши, синочку.
— Усім буде кара, мамо, усім нагорода, криваві потоки не пусто ринуть... Ось початок вашої "Опори".
— Дуже сумно.
— На правду ще не збив кайдани ні лях, ні гордий цар-тиран...
— Пісню. Мені пісеньку заспівай, синочку, — захиталася з боку в бік Дашкевичка, ніби щось хотіла видобути зі своїх далеких днів, та вже не було ні сили, ні бажання.
Він пішов по кобзу, вилаявся на сонного Нарівняка, та чарочку все-таки перехилив для настрою. Дашкевичка стояла в сінях, притулившись чолом до одвірка. Він поставив кобзу в куток, заніс маму до кімнати, легко уклав на лежанку і вкрив ноги рядном. Вернувшись до сіней, узяв кобзу, та чогось передумав і пішов по скрипку.
— Я вам поспіваю, мамо.
Де ти сипку, ходиш, що ти, синку, бродиш? Довкола лиш скарги, що шкоду ти робиш. Та й буду ходити, та й буду робити, Було мене, мамко, у сім рік женити...
—— Ллє це чужі слова, синку. Що тут твоє, крім голосу і скрипки?
—— Матуссчко, послухайте.
Ой якби я знала свою приї одочку, Тебе оженила б ще у нони іочку.
Дашкевичка кволо заламала руки, мовби ховала цвинтар. Кладовище десятьох діток, а цей удався, бо живучий.
Покинь мене, — затремтіла її рука в повітрі. — Іди! Я хочу помолитися... За тебе і за все...
Він допоміг їй влягтися.
Мати вмирала. І просила співати.
Що там в полі за димове? Кося п. сіно Романове. За Романом турчин ходить. Нош сестру й маму горжить. Ой Романс, Романочку, Продай сестру Єленочку За коники воронії, За сідельця золотії Пішов Роман додомочку. Схилив на стіл головочку...
Видумка, продиктована неврівноваженою душею поета, — напише один з дослідників життя Федьковича. Павіки й тебе не згадають, хоч досяг старості розуму в фальшивій фрейдівській порядності. De visu. Як очевидець, говорив документовано під не зогнилого ще Габсбурга і на товчку істини продав смисл, переполохано втікаючи з місця на місце. Шукав нетям для реабілітації. Поклоніться, є в Заліщиках могила. А поруч є інша могила і напис: "От Волги до Карпат прошел наш совместный путь. Спи спокойно, дорогая кисенька. Твой мышонок".
Такі наші роковані дороги. За все треба розплачуватись: за свою радість і чуже зло. Якщо купили за гріш с купця, не думайте, що перемога.
Путилівка шурхотіла об береги ламаною кригою, і той шурхіт здіймався виярками до високих смерек, а там розсипався тихим передзвоном. Над горою висів жовтавий місяць.
"Нарівняк не втримається в цій пустелі, — подумав Федькович. — Та й Емілія тут не прогостювала б більше тижня. Саме прогостювала, бо вона тільки й думала про забави та вишукане товариство".
Йому згадалося, яка вона була чарівна тоді, десятого листопада, на вечорі Шіллера! Як чудово співала. Він запідозрив, що вона так старається для Ернста Нойбауера. А той був величний, як Бог. Відкривши вечір, він на мить замислився і, мовби вирішивши, що доповідачі нічого путнього не скажуть, доброї півтори години промовляв сам.
Мій народ, сказав він, дав світові Баха, Генделя і Бетховена. Дав Лессінга, Гердера, Клопштока, Гете, Гельдерлі-на, Вінкельмана і Шіллера. Дав Канта, Фіхте, Гегеля... Шіллер — із плеяди геніїв. Ці люди народилися в порожнечі. Не було самосвідомості в німців, не було чіткого зв язку з реальним світом, тривало державне безсилля, панували обмеженість, тупий раціоналізм, реакційно-демагогічний консерватизм, освіченим людям не вистачало демократичної гідності. У цей безповітряний простір люди, яких я назвав, змушені були імпортувати ідеї з інших країн, просвітлювати громадськість античним духом істини, духом краси і добра, помножуючи його на мудрість доби Відродження, вселяти сучасникам настрої національного оа єднання і реформацій, потребу штурмувати Бастилії. їх переслідували, дехто з них став лицарем внутрішнього визволення, а великий Гете, який закликав: "Людина завжди мусить прагнути перерости саму себе і свою добу", — залишився до цього часу незбагненним фантазером. Згадайте Лессінга. Коли помер його син, він похилив голову і промовив: "Хіба це не доказ його розуму, що треба було його тягнути у цей світ залізними обценьками?" Ці дні ще не проминули для мого народу. Геге, володар універсального духу і розуму, поет і вчений-язичник, який ішов від усвідомлення до знання і дві душі відкрив у кожному з нас, — чи не він, зрештою, виорав для себе романтичну втечу в своє внутрішнє "я"? І дозволив прогнати Клейста за новаторство в театрі?.. Цей колосальний громадянин світу почав сповідувати відчай од німецької рутини, не підтримав групу "бурі і натиску". Ворог плиткої гармонії, а прихильник боротьби за гармонійну свободу в її діалектичному устремлінні, він тихо скаржився на письмі: "Я віддаюся життю лиш для того, щоо по-людськи страждати, плакати, насолоджуватися ірадіти..." — бо в русі, мовляв, зневірився, нам потрібні Кромвелі, Робесп'єри і Ма-рати, а тут нема навіть Байронового Каїна. Та знову ж таки не допоміг ославленому демократові Фіхте цей впливовий веймарський міністр. Назвіть мені хоча б один врятований квіт з нашого життя!.. Ь зали хтось гукнув, що є такий квіт. Нойбауер попросив назвати. "Кантів заклик "До вічного миру",— відповів той же голос. — Його почули всі народи світу". Нойбауер посвітлів і закрив долонями очі, мовби боявся, що заплаче. Так, провадив він далі. Так, друже. Від цього заклику схаменулися навіть обдурені брехуни з бою-варів. Але інтермедія деспотії і перевтілень у самих німцях не припинилася. Далі свистять капральські палиці і шпіцрутени, в зміїні клубки сплітаються відьми, ніхто з моїх од-ноплемінців не підтримав той набат часу, все потопає в летаргії і тевтономанії, дарма що запрацювала перша залізниця між Нюрнбергом і Фюртом... І тільки Шіллер не кинув собі землі на домовину.