Учора я бачив на царині гулящу гуцулку. Біг за нею її чоловік з немовлям на руках і кричав: "Вернись! Куди ти? Дитина ж!" А вона кудись мандрувала на лісоруби до парубків. Дитя попискувало, він сів на неньку і заплакав. Шельма ця вернулась, вирвала дитину з його обіймів і пішла, куди її чорний слід повів. Отак і я з дитятком свого дару: кудись понесуть його шельми Дідицькі, а воно не вміє говорити, хоч людиною родилося.
У дзеркалі тім великім— —Хто може читати!
І бачу свою долю, друже, наперед. Ніхто!.. А може? А може, ніхто по-розумному не розцінить і не розв'яже мене поміж мною і людьми? Як тих людей мало! А може, хтось таки пізнає мене з духом непокори і справедливості?
Я стомив тебе. Пиши бодай зрідка. Твій Федькович".
Приїхав Нарівняк, і Федькович підняв листа до свічки (був уже вечір).
— Це я писав до тебе...
Нарівняк за правом вістового і слуги, за правом людини, яка давно помітила дитинну вдачу вищого за станом і "вельми перспективного" Федьковича-Гординського "по службі і по маєтностях", вихопив з-під свічки надгарки. І чемно запхнув до тайстри, осміхаючись.
— Можна мені на пам'ять?
Федькович недбало махнув рукою. Одразу ж відчув, що поводиться гидко: як вищий.
— Підемо в гори завтра чи сьогодні? А може, підемо кудись у гості?
Нарівняк знизав плечима, бо він приїхав погостювати, куди ще йти? Хто тут цей незрозумілий чоловік, який солдатам був батьком?
По-дядьківськи, по-вуйківськи Нарівняк розв'язав тай-стру, виклав якісь, для дороги, буханчики, поставив гранчасту плящину.
— Як у тебе справи, Семене? — Федьковича знемагали біль і втома: боліли груди, і він цілу ніч не спав. (Та він не спав уже багато-багато ночей, відколи вернувся).
— Чогось невесело, милий паночку.
— Як жінка, маєш надію на сина чи вже народив?
— Донечка є... Покинула мене жінка через родичів. Лишила з дитини мішок недопранок і недоходжені чобітки. Ви ж знаєте, що мала хлопця. Ніби чекала мене, він оженився, а тепер і я, і його бідолашна зраджені. Лишила мені мішок недопраночок, з яких дитина виросла. А скільки вкрала, не хочу говорити. Нехай стільки має. Я її знав ще маленькою, родичів мало пам'ятав, а в них родинне слабоумство. Вони з тридцяти років втрачають пам'ять і витворяють таке, що і на воловій шкурі не опишеш. А ще якась цукрова недуга, росте дика кість... Та армія перекосила мені життя і нема що кому казати, бо хто нині вміє визнати, що твоя правда?
— Так завжди було, дорогий приятелю.
— А звідки взялося десять заповідей Божих?
— З несправедливого життя людського.
— Так?!.
— Авжеж, голубе милий.
— Такий туск на серці, що думаю: поїду до свого поручика Федьковича, хоч виплачуся йому на плечі, як бувало в солдатах, коли доконувала туга за рідною стороною. Думаю: поплачу, а тоді поспіваємо десь між недеями, так і
Великодні проминуть, однаково не виїдеш з плугом, та й взагалі — яка робота в свята? Зчинять в селі, що обусурманився в рекрутах, безбожником став, проливаючи чужу кров. Прошу подільських гостинців, пане поручику. Сестра пекла. І сало домашнє, свіже, сам вудив.
Федькович приніс із комірки келихи і накрив у кутку столик — за робочим столом він не дозволяв собі чаркуватись.
— Знаєш, що я попрошу тебе? — звернувся до Нарівня-ка. — Більше не називай мене поручиком. Клич просто Юром.
— Ой ні! — зніяковів колишній вістовий. — Ні, таточку рідний, дорогенький, я так не посмію.
—То клич таточком, тільки забудьмо ту прокляту службу.
Мляво-важкий, сутулий, плитконосии Нарівняк, незважаючи на велетенський зріст, здавався горбатим. Підсунувши до столика ослін, зачовгав по світлиці.
— Добре, таточку. Вас і в армії позаочі називали татом.
— Досить про армію,— Федькович, ніби гіпнотизуючи Нарівняка, якусь мить пильно дивився йому у вічі. — Я ніколи не був на Великій Україні. Вчора мені приснився широкий степовий розліт, я пішов між травами в пояс, і відкрився аж до обрію синій Дніпро. Якісь жінки споряджали човни, наспівними голосами говорили про своє безрадне борсання в злидоті, чогось тайкома позирали на мене, як на шпигуна, а поодаль групами стояли запорожці, біля них зброя в переметах, і мені набивалася гадка, що вони мертві, застигли, порубані татарами на вічному березі Дніпра, як статуї...
Нарівняк сидів на ослоні проти вікна, увібрав голову в плечі, ніби Федькович відкривав перед ним якийсь останній рай перед пеклом. Поет із жалем глянув на нього, наче й він став мертвою скульптурою.
— Кажіть, кажіть, — раптом похопився Нарівняк. — Боже, як ми любили вас слухати!
— А ти знову своєї...
— Але ж ви цим прихилили до себе не лиш мене. Де тепер ті хлопці?..
—Десь гинуть в полі ні за що ні про що. За цапову душу і престол.
— А пригадуєте наш похід в Семигород? Як ви передали мені коня, коли я натер ногу?
—Давай краще вип'ємо, Семене. Ми не одну пару підметок стоптали в тих походах...
— А як посік наших хлопців отой Гарі... бальді!
— Він воював за правду, а ми йшли як завойовники. Пий, дорогий приятелю, бо говорила небіжка до самої смерті. Тобі з дороги треба виспатись, вже ніч надворі... Гарібальді воював справедпиво. А пас послав убивати кам'яний сатрап.
— Як ми тоді тужили за домом...
— За рідною землею і в небі скучно. Пий. "Він зовсім здитинів".
— За ваше здоров'ячко, дорогий наш тату!
Вразливий Федькович порвався було встати, та схаменувся, цокнувся з колишнім вістовим, бо зрозумів, що спогадів про службу в армії не минути, випив і наклав сала на окраєць. "Оце навчив! Тепер він кликатиме мене "наш тату" і я не позбудуся з-перед очей тих хлопців, що загинули в Італії. Правду кажуть, що не вжалієш батька в наймах".
Але Нарівняк, як дивне й недорікувате уособлення народу, вніс до хати дух тужливої мудрості і терплячої скарги народу, чого не відчув Федькович на вечірці із земляками. Ні, ВОНИ ніяково брали з тарілок колишньої попаді і не знали, на яку ступити з паном офіцером Гординським. Він так хотів, щоб вони розкулися, заспівали, сипонули сріблом-злотом своїх гуцульських "прихимерок", а вони поїли, випили, вдячно розпрощалися і пішли, лишивши йому на пам'ять спогад про Губріха і Августака. От повернення! Вранці — води, а ввечері — пити. Обновити хреста — на попові ряса. В середу пестила, а кобилу вкрала...