По той бік Черемошу діялося те саме. Минулого року Федькович їздив на весілля до Семена Нарівняка в Ново-сілку Костюкову під Заліщиками. Сердега Нарівняк прослужив простим солдатом дванадцять років, вирішив створити сім ю, та чинили йому взяти шлюб такі перешкоди, хоч до цісаря звертайся. Федькович добився такого дозволу, був на весіллі за батька, галичани теж пишно зодягаються і вміють забавитися гостинно, але ніщо не переконало Федьковичеве серце, що Нарівняк заживе в гараздах. Треба написати Семенові листа, аби приїхав до Сторонця, нехай подихає біля нього горами та відпочине від своїх несправджених сподівань.
Правда, Галичина більше звертає очі на Росію-Русь. Коли 1860 року він фантазував з Антоном Кобилянським про видання часопису "Вечорниці", Кобилянський пояснював, що галичани вбачають у єднанні з Росією більше основ для існування, ніж під Польщею чи Австрійською імперією, яка розвалюється від власної жорстокості й безперервних війн... "Росія, — сказав Антон, — не програвала війн в остаточному рахунку, бо це селянська країна. Росію завжди рятували народні ополчення і хліб у людських коморах". Федькович відповів, що й Габсбурги розраховували на хліб кріпака й брали його до рушниці, незважаючи на те, що були в нього мала дитина і хвора мати. Поет ще не позбувся впливу Ернста Нойбауера, він взагалі боявся будь-яких впливів, та це була звичайна впертість гуцула, а власна думка приходила до нього не без чужих поглядів. "Росія так само інтервентувала революційну Польщу й угрів, як Австрія—Францію, я вірю тільки в поразку царських престолів'. Кобилянський посміхнувся: "Пізнаю в цих словах нашого Ернста, його блискучий, гострий, та не завжди виправданий і доречний скепсис. Нойбауер був гарним поетом, проте не зробив тебе політиком, я ж розмовляю з тобою як політик, але ти зі мною говориш тільки як поет".
Тепер посміхнувся Федькович. "Ти мене навчив паплюжити церковників і мілітаристів. Це хіба не політика?
А те, що я перестав писати німецькою і вернувся до мови мого народу, не політика?"
Це було напередодні відходу 41-го полку з Чернівців до Семигорода. Сиділи в Емілії Марошані. Емілія співала, акомпануючи собі на лірі, і була чарівна, як Леда; і Федькович, і Кобилянський не зводили з неї очей, мовби приковані якимись таємничими, невидимими линвами. Обидва відчули недоречність цієї бесіди в тій обстановці, тим паче що Федькович уже підготувався до походу і вістовий міг покликати його в будь-яку хвилину. Треба було прощатися, однак того вечора така нагода так і не трапилась. А коли засурмили в дорогу, вже було не до того.
"Та хоч ви, пане поручику, ані слівцем не попрощалися зі мною, то я таки даю доказ моєї правдивої приязні. А сей дубовий листок... нехай вам буде талісманом у всіх пригодах життя! А тепер будьте здорові і великий Бог нехай вас має у своїй опіці . На сухому дубовому листку по-фран-цузьки: "Є інше життя: надія на справедливість, страх перед злом, шануймо їх до могили".
Листа від Емілії Федькович отримав уже в Семигороді. А трясучись у сідлі за пішим строєм солдатів, невимовно тужив і за коханою, і за товариством, з яким познайомився в її домі. Усі там були люди інтелігентні й непересічні, серед них він усвідомив свій талант і національну осяву. Ернст Нойбауер, Антон Кобилянський, Кость Горбаль... Ідеалісти й мрійники, які не знали муштри і кривавих наїздів у чужі краї. Вони то розчаровувалися, то знову прискіпливо дошукувалися якихось ідеалів, ніхто з них не турбувався про доброжиток — він і духу романтики набрався від них... Щоб знову поринути в тяжку стрілецьку правду, усе те притлумлювати в смердючих казармах і на плацах мозолястої муштри.
Мозолі душі...
Хтось аж у голові полку завів пісню, та луна між горами, б'ючись об смерекові скиди, падала дзвінкими лементами, рвала мелодію між колонами, і солдати пішли не в ногу, мовби ловлячи розтрощений звук разом з розпачем і тугою.
Ой б'ють мене, сварять мене, мій милий, за тебе, Прошу тебе, не гнівайся — не ходи до мене, Ходи собі до другої — вулички широкі, Не поводи очичками, як сивенький сокіл.
Та бувайте ви здорові, двері та пороги, Не забувай, моя мила, про мене ніколи, Як коня я осідлаю, сльози проливаю, Будь здорова, моя мила, бо я вже рушаю, Та й на Бога, моя мила, на Бога, на Бога, Виходь заміж, моя мила, жде мене дорога.
Між гори уже впала ніч. Трусив сніжок. Танув росинами на скронях, на обвітрених, аж шкарубких щоках; руки в солдатів були зайняті, і вони змахували ті росини ривками голови, наче коні, що відганяють причіпливих мух. Бряжчала зброя,рипіли ремені, подзенькували підкови, стогнали вози в обозі.
Тут же пісню десь за горами в ущелині повторили задні колони.
— Нема, пане-брате, пісні понад нашу, — упівголоса мовив Семен Нарівняк. — Навіть призабулося, що намуляв ногу.
— Сідай на мого коня, — сказав Федькович, спішившись. — Сідай, мені кортить пройтися.
Нарівняк ще прошкутильгав з ним поруч кроків триста, мовчав, нарешті, зважившись, поплескав Буланого по шиї (він доглядав його, мов дитину, Федькович ніколи не мав йому за що дорікнути) і стрибнув у сідло.
— Тепер я, пане підпоручику, командую. Ану скомандую хлопцям назад?
— Забаглось каторги?.. Командуй мовчки, тільки для себе.
— Ай, ні! За дезертирство розстріляють. А я ще хочу побачити Дністер. Як звільнюся, то з Хрещатика доберуся на наш берег вплав.
— То и бережися. Може, ще доведеться рік-два походити в скопцях25, а тоді народиш діток, покличеш на хрестини.
— Бог би вашими словами говорив, пане поручику. Аби лиш не вийшло через ці походи, як у того маминого синочка: родився малим, виріс дурним, а вмер п'яним.
Федькович подумав: "Які ж ви милі, прості мої жовніри-ки. І як нудно серед пропияченого офіцерства, що хизується всіма прірвами чадного інтелекту, насправді ж дикуни. Апостоли мундирної слави і гімнастики виродження'.
Полк проник через Свидовець в погідне, як на цю пору, Закарпаття. Квартирмейстери розгрупували солдатів на відпочинок в невеличкому селі на підгірку. Вранішнє сонце освітило фіолетово засніжені градени. Солдати розмовляли иа вуличках з молодицями у щиро гаптованих кожушках і рясних, як у циганок, спідницях, їм відповідали якимсь потворним за формою, але милозвучним сленгом, одначе далі й ця менш-більш зрозуміла говірка щезне й, окрім сол-дата-буковинця чи подолянина з Надзбруччя, не буде з ким слово мовити. Нойбауер пообіцяв надрукувати в своїй "ВикоУІпе" кілька Федьковичевих віршів, писаних німецькою мовою. Кобилянський і Горбаль нищівно його розкритикували, та чи зможе він писати в чужій стихії рідною? Тшь чужої землі і привиди арпадів і куруців уже ширяли над ним, він починав думати німецькою.