Федькович скромно подякував йому за увагу до матері і їхнього дому, життя дуже часто переконувало його, що зовнішність — річ оманлива, треба довіряти відчуттям. Хоч обличчя Губріха нічого йому не промовляло, та серцем він відчував, що матиме з ним справу не раз.
Добувши люльку, Губріх вибрався з-за столу покурити. Федькович подав йому вогню. Оба стали біля вікна. Губріх взявся розповідати про себе: ще в дитинстві залишився сиротою, чуже сонце його не пригріло, одначе вибився в люди власними силами. Єдине — користі зі своєї діяльності не бачить. Ото як у Христа: ділячи перед апостолами п'ять хлібів на п'ять тисяч, питав — на скільки, а вони відповідали, що на дванадцять. Раптом запитав:
— Habe ich gehörig gelagen?16
— Nein, — твердо заперечив Федькович. — So wahr ich lebe,17 — додав, посміхаючись.
Губріх пустився у спогади. Не таланило Губріху на дружин. Та обох Господь покарав смертю за зраду. При ньому три доньки: Анна, Марія та їда. Третя жінка є. Зрадила — збожеволіла. Ця народила Кароля і Отгона. Die Leit heilt jedes Leid, час усе лікує, та самому нелегко виводити діток в люди— А як йому довкола перемивають кісточки! Він поцікавився, чи Федькович добре володіє французькою мовою. Почувши ствердну відповідь, запропонував йому навчати дітей французької, а коли Федькович сказав, що міг би й латинь викладати, Губріх просяяв:
— Ein guter Nachbar ist mehr wert, als ein Bruder in der Ferne18. Значить, ударили по руках?
— Згода.
— Августак, — сказав, сміючись, Губріх, — так само попросить вас стати репетитором. У нього троє дівчат. Августак — мавпа, він копіює мене навіть в манері ходити по землі. Я назвав би це fuhren einen falschen Name — жити під чужим іменем. Прагне потрапити до неба крізь вушко голки. Що ж? Narren wachsen unbegossen. Дурнів не сіють, вони самі родяться. Всюди йому eine lange Nase machen, наставляють носа, але він пре, як німий до суду.
— Просимо! Просимо! Просимо! — то буківецька вчителька. Федьковича дружно вмовляли прочитати свої поезії.
— А може, заспіваємо? — завагався Юрій.— Він зняв з гачечка скрипку, почав приємним вишколеним баритоном:
З тої гори високої горіх покотився, З України до дівчини жовнір поклонився. Поклонився, поклонився з коня вороного, Вона йому хустку дала із злота самого.
Пісню підхопила високим і чистим сопрано вчителька, з трубними носовими призвуками забасили "святі отці".
Ой не личить жовнірові хустину носити, Хіба нею жовнірику сідельце накрити. Взяло дівча воду з броду на коромисельце, Жовнір каже: "Дай нап'юся, розвеселю серце".
"Ой не дам я воду пити, не веліла мати, Бо це вода із Дунаю, може вчарувати". "Ой не чаруй, дівчинонько, не чаруй, небого, Якщо хочеш, то причаруй товариша мого,
Бо іду я ген за Дунай поганів прогнати, Не приїхав, дівчинонько, щоби тебе взяти".
Дашкевичка витерла долонями сльози і поміж стіною та ослонами стала пробиратися до виходу. Юрій кивнув їй, мовляв, ідіть відпочивати, на сьогодні з вас вистачить.
— Молодчина! — зворушено мовив Августак. Поки гості співали, він неначе зсохся вщент і ще більше врісся сам у себе.
Губріх сказав, що він ніколи такої "насолоди співом" не звідував.
— Самі думки і сподівання, — додав він, зчудовано знизуючи плечима.— Das Dichten und Trachten... Охоплює якийсь такий настрій, ніби злітаєш в голубе небо і, як Богові, тобі підвладний весь світ. Так, так. Nemen Sie, wie Sie wollen—розумійте як хочете — але саме так на мене подіяли ваші чари. Ви чаклун, пане Федькович, обов'язково навчіть співати моїх дівчаток і хлопців.—До вчительки: — І ви неперевершена, пані...
— Стефа Попович, — назвалася вчителька.
— Омелянова сестра? — спитав Федькович. Вчителька, сміючись, заперечливо покрутила головою:
— Батьки наші такого понамикичували в житті!.. Я його племінниця щонайменше в Адамовому хресті, і ми собі ровесники.
— А ви знаєте, панове, що Фредерік Шопен застосовував у своїх творах мелодику українських дум і коломийок? — перервав подальше знайомство з учителькою Августак.
— Так, — озвався Федькович. — У щоденнику Степана Витвицького Шопен написав пісню "Думка" до тексту Богдана Залеського, якого я вам перед цим читав. Парафразою української народної пісні є також "думка" на слова Залеського "Рік кохались, а рік не бачились". Та й у багатьох ноктюрнах композитора відчувається вплив наших пісенних елементів. Велику, популярність у Європі, зокрема в Австрії, має пісня їхав козак за Дунай". Мабуть, вона передалася, — Федькович злегка вклонився Августаку, — завдяки варіаціям для фортепіано Францішка Ліста. Мелодію пісні невдовзі використав у своїх фортепіанних варіаціях Карл Вебер, цю ж пісню для голосу з фортепіано обробив великий Бетховен.
— Ви щойно згадали Витвицького, пане Федькович, — звернулася Стефанія Попович. — Він був композитором і піаністом, народився на Волині? І вів класи фортепіано та ансамблю в Київському інституті шляхетних дівчат?..
— Ні, — розсміявся Федькович, а вслід за ним Августак і Губріх (вчителька була старою дівицею). — Шопен знався із Степаном Витвицьким, поетом. Є відомі рядки Залеського, звернені до Витвицького, де згадуються Шопен і музичний критик Маврикій Мохнацькии:
Stefanie, serce mdleje: Warszawcy dwaj muzycy — Tych nocy czarodzieje Szopenek і Maurycy 19.
— Браво! — вигукнув улещений Августак. — Вельми дякую, пане Федькович. Дякую за честь, яку ви склали моїй вітчизні.
— Але ми хочемо почути оригінальні поезії пана Федь-ковича, — наполягала Стефанія Попович.
— Дозвольте, трохи згодом, — попросився поет. — Я бачу, що деякі гості збираються прощатися.
Іаницького він ублагав залишитися, сторонських священиків відпровадив аж за браму. Меланію і Дияконович-ку відіслав до комірки мити тарелі: він не відмовився від наміру закликати в гості довколишніх сусідів. Юлія Дия-конович з Павлиною Волянською виносили до кухні недоїдки і порожні пляшки, розмовляли і перекидалися між собою жартами, як давно знайомі. "Нехай порядкують, — подумав Федькович.— Подивимося, на котру з них мати накине оком".