Піднесене вгору лице дуже бліде, звернене до мене профілем, дуже чистим. Над устами іскорки золотого пуху. Блукає в кутиках тих милих уст трагічна думка, й мене прошибає гострий блиск зрозуміння.
Господи...— шепочу без звуку,— як же се так? Господи!
Під повіками товпляться кладовища у вінках кипарисів, полохливі тіні на стежках у вечоровому вітрі... Усі страхіття існування встають чорними лісами, якісь вежі незнаних міст, де таїться злочин, насупилися, сунуть... На дні споминів моїх плаче жахливе "Со святими", окутало мене чорною плахтою слів... Пробіг!
— Добрий вечір! Можна?
Двері не замикаються. Приходять товариші мого сина. Се й добре: я чулася винуватою перед ними. Кого б ранком не стрінула, у всіх були темні насторошені лиця, всі бігли озлоблено, з особливим інтересом розглядали гранки хідника, сніг навислий на деревах і плоти з настромленими на кілки крапчатими глеками з молока. Тепер вони зрозуміли, що за годину їду, бояться втратити мене, матір. Кожному, знаю я! хочеться просвітліти, загріти душу від найчистішої з усіх людських ласк. Упереджують мої думки, не позволяють моєму синові піти за нічим.
— Чай? Сю мінуту, милий! Папіроску? Ось тобі! (простягають до нього десяток папіросниць). Не клопочся, братику, все принесено, подумано, тілько ти вже нікуди, будь ласка, від мами не відходь!
Я оперлася на поруччя старосвітського фотелю, окру— жена вінком молодих облич, дивлюся на них із теплим, близьким болю спочуттям. Сини різних матерів, з сіл Покуття й Поділля, з жидівських западень, з далеких Мазурів, з-над моря.
Поставали довкола, тужать переді мною, як малі хлопці. Протяжним, співним голосом оповідає молодий далматинець про красу своєї синьої Адрії, жид, якого батько в Сибірі, журиться судьбою малого братчика, що ходив до гімназії, інший жалується мені на тяжкі вправи по горах, каву без молока, брак письма з дому, зуби, що цілими ночами болять... Молоденький чех, ще дитина, вплітає в розмову свої тихі наївні жалі, що побуджують других до нестримних вибухів сміху. Говорить мені з дрібzою дрожжю вій про злющих, як ніде, собак, поганих, мов мавполюди, про корови, що ходять по горах у дротяних намордниках, так само як собаки...
— Таке тут усе з'їдливе! — кінчить свою елегію, бурливо прочісуючи волосся рухом крайньої безради, то кругом нього зривається нагальний регіт. Ні, се не регіт, се дивоглядний, оп'янілий тугою зойк, що витягає смертельно стривожену душу на маску людського обличчя.
А трухлий млин почерез дорогу меле заодно, зловіміий, мов призначення, і видно з вікна, як по ступнях чорного колеса зміїними рухами ллється слизька таємнича вода.