– Хвамилію і документи… – кинув він холодно мені.
Я дав посвідчення. Він поглянув на папірець, на мене, на Любину й, очевидно, лишився незадоволений. Але мені було мало діла до цього.
Годині о дев’ятій вечора я повернувся з міста й приніс свої речі. Герасим і Любина вже спали. Принаймні я так гадав. Я ліг, щоб заснути, але несподівано почув шепіт. Хтось з опаскою гукнув у темінь: "Хома!.." – і знову змовкло. У вікно я побачив, що Любина притулилася до людини в сорочці без пояса. Я приглянувся й побачив, що це був не Герасим, а хтось інший, високий, без однієї руки. Вони пішли в ніч.
Мені снилося.
Блакитна ніч. Все наче з бірюзи. Вона, ніч, майнула швидко галереєю схожих одна на одну картин. А потім був дуже ранній ранок. Такий молодий, сіренький і м’який як котик, – напудрений ранок. В незнайомому мені місці, – воно випливло з давнього дитячого сну, – дерев’яний, вицвілий міст, мокрий од густої роси. Корчань мосту пахне мокрою шальовкою.
Я біжу. Жах гонить мене; стогін гонить як стріла. Це не безпідставний жах. Ах! – Це не стогін. Я тікаю од плачу натовпу голодних, здичавілих людей, чорних, бородатих, з блискучими як чорне шкло очима, з тілами міцними й м’язистими, як тіла Нама, Нао й Фаума[8].
"Дай огонь", – кричить мені Герасим і лице в нього як у Леопарда. Тільки ж я не брав їхнього вогню. А жінка біжить за мною. І в неї одяг, чоло, очи, як у дикунки Гамлі.
Така тиха хода в цієї красуні Гамлі. І навіть тоді, коли волосаті руки улямрів схоплять мене й її, вона буде шепотіти, складаючи свою примітивну молитву зорям. Але я – стрибаю з мосту. Я не вбиваюся. Як це я втрапив на траву, на скелю, що за нею паща прірви?..
А Гамля не думає й трохи. Гамля плигає до мене. Вона летить на мене й кричить: "Тут не собаки! Не собаки! Не в собаках діло!"
От дурний, от дурний! Ти думав, що це Гамля? Це не Гамля. Хто ж це з чорними як горе очима. Очима, мокрими від сліз, з болем, як у лошиці, що вмирає з простреленим в собі лошам. Хто!? Хто?..
Очі Любини дивляться на мене, як дві головки чорних гадюк.
Любина! "О-о-й-і-і!"
Це її несамовитий скрик ріже ніч один раз. Один раз, бо потім вона стогне жалібно, тонко. Я прокидаюся…
Я ще не був певний того, що я дійсно прокинувся. Коли б я не спав, я не чув би цього стогону Любини, що й досі чувся і пік груди. Не може бути, щоб була така сильна слухова галюцинація. Я знаю, що уві сні буває, ніби ти прокидаєшся, а справді спиш. Проте ясно почуваю, що очи мої торкаються холодної темені. З того боку, де дерев’яна стінка, я чую стогін, якого я ще ніколи не чув. Це був стогін, що вражав до краю безнадійним тоном. Хтось когось благав одним звуком і вже знав, що те, чого просить, йому не дадуть. Стогін тонкий, як струна.
Я схопився на ноги й простяг руки до стогону. Перше, на що натрапили мої руки, був стіл. Я хотів дійти до стінки. Постукавши пальцем, щоб взнати, де стінка найтонша, я занімів, а по тілу посипав холодними голками мороз. Стогін стих. Од того, що я постукав, він стих…
Я принишк біля стінки.
Було, мабуть, під ранок, бо десь коло Лаври цокотіли вози. Я став і напружено прислухався, чи не буде ще цього страшного стогону за стіною. Враз я зідхнув так, наче з мене звалилася непосильна вага. Я посміхнувся, я зрозумів, що це.
Це – вітер. Мені нагадався примітивний механізм Еолової арфи, вичитаний у якомусь старому журналі. Мабуть, десь дошки, стінка, бляха утворюють цей механізм, що зараз приймає щонайменші хвилі повітря. Я заспокоївся і ліг.
Ще могло бути, що кричав пугач, або якийсь із тих нічних птахів, що раптом лякають людину то плачем матері, то холодним скигленням божевільного, то зойком переляканої смертю дитини. Це відпало. Стогін чувся, виразно чувся не згори, а збоку, з дерев’яної стінки.
Я згадав холодний блиск очей Герасима, його випнуті наперед щелепи, товсті губи. Вперше, коли я побачив його обличчя, воно здалося мені якимсь незвичайним.
Тоді я пояснив це тим, що в нього прострелена рука, що він, людина з силою, мусить задовольнятися нікчемною роботою: возити дрібниці возиком. Але тепер я згадую різні характерні риси облич усяких жорстоких деспотів, убивць і в думці порівнюю їх з лицем Герасима. Я навіть перебільшую.
Товсті губи Герасима – раз, – малий рівень розумового розвитку, "інтелектуально нерозвинений індивід". Випнуті наперед щелепи – два, – жорстокість натури. Розріз ока – надто малий, порівнюючи з віддаленням від одного ока до другого, й товсте перенісся, як лоб у бугая – три. Товсті вуха, мавп’ячі руки – чотири, п’ять…
Тепер я думаю: або стогін – звук повітря (чого вони замовкли, коли я постукав?), або Герасим проробляє екзекуції, – можливо, він садист, – над своєю жінкою Любиною.
Очі з виразом пригніченої, майже ненормальної людини, що були в Любини, потверджували це.
Аж несподівано мої думки перервав стогін. Він знову – тонкий, страшний і безпомічний, що зразу ж викликав острах, – почувся з кімнати.
– Це Еолова арфа, – заспокоював я себе, але сам не вірив собі. Яка в біса Еолова арфа, коли людський стогін. Знову притулив вухо до стінки. Стогін був такий тихий і складався із таких звуків, що я не міг добрати, чи йде він із кімнати чи ні. Це струна, це пугач!..
Коли я силкувався знайти положення кімнати й віддалення од звука, де він починається, до мене, я мав такий незанотований акт. Стогін чувся із-за стінки. Починався він наче із землі. (Льох…) Таким слабким він міг бути тоді, коли він далеко схований. Стогін – ті звуки, що бувають тоді, коли людина вмирає од болю, але коли цей таки біль не дозволяє стогнати дужче. Тут – ідіотська середина.
"Коли я зараз пошкрябаю і він замовкне, як вперше, це буде свинство", – подумав я і, як тільки міг тихо, пошкрябав глину нігтем…
І стогін щез… Я перестав шкрябати – знову почувся стогін і враз замовк. Я чекав хвилин із п’ять і ще раз, наче гукаючи до нього, постукав. Стогін з’явився…
Переляканий, вже нагадавши різні дурниці, я постукав дужче. Стогін дужче застогнав. Стогін щось молив, він озивався до мене.
Украй вимотаний цією сигналізацією, я ліг, заплющив очи і обмотав голову сорочкою, щоб нічого не чути…