— Доведеться, — сказала Аліса. — Знаєш, що ця бабуся своєму чоловікові зараз говорить? "Хвалити бога, котяче молоко стали по квартирах носити. Тепер нам із тобою, Ваню, нема чого сваритися".
— А він що відповідає? — спитав Садовський.
— Він каже: "Не турбуйся, знайдемо, через що посваритися".
— От і добре, — зауважив Садовський. — А то їм жити буде нудно.
Залишилося ще три поверхи. Діти пройшли їх хвилин за шіаддять. Аліса всім дала послухати мієлофон, але нічого підозрілого не виявилося. За дверима квартир жили звичайнісінькі люди — сварилися, мирилися, розмовляли... але ніхто нікого не катував, не погрожував. У підвалі теж нікого не було.
Розділ ХХІІІ
ІШУТІН ПЕРЕДУМАВ
У дворі чекала Мила Руткевич із промасленим пакетом.
— Перерва на обід, — сказала Юлька. — Нічого не знайшли?
— Нічого, — відповіла Аліса. — У цей під'їзд вони всі зайшли, і ніхто з нього не вийшов. Не уявляю, що робити.
— Ходімо на лавку, — запропонувала Катя. — Одна голова добре, а десять краще. Перекусимо й що-небудь придумаємо.
— Неодмінно придумаємо, — запевнив Фіма Корольов. — У мені вже формуються сякі-такі ідеї.
— Я знаю, — мовив Садовський. — Я вже навчився читати його думки без мієлофона. В голові у Корольова формується ідея космічних польотів на повітряних кулях.
— Відчепися! — розсердився Фіма. — З тобою зовсім неможливо серйозно розмовляти!
— А я з тобою й не маю наміру серйозно розмовляти, — сказав Садовський. — Якщо з тобою серйозно розмовляти, можна луснути зо сміху.
Мила роздала бутерброди й половинки огірків. Тут, на подив усіх, прийшла й Лариса. Вона йшла, широко позіхаючи, і несла цілий кошик їстівних припасів.
— Вмираю спати хочу! — призналася вона. — Я навіть дорогою на ходу спала.
— Ларисо, ти велика людина, — сказав Коля Сулима.
— Ти так серйозно думаєш? — запитала Лариса. — Мені вельми приємно.
Сулима їй подобався, тому що був серйозний, грав у шахи й носив окуляри.
— Він так не думає, — зауважив Фіма. — І якщо мені не віриш, візьми мієлофон і послухай його думки.
— Ніколи в житті не слухала чужих думок. І не буду.
— Чому? — спитала Юлька, розпаковуючи її кошик.
— А раптом у думках непристойне слово зустрінеться?
— Де ж ти набрала стільки харчу? — поцікавилась Юлька.
— Це мені бабуся дала, — сказала Лариса. — Я їй пояснила.
— Що ти їй пояснила? — злякалася Катя Михайлова.
— Я їй нічого зайвого не сказала, — відповіла Лариса. — Я тільки сказала, що до нас приїхала одна дівчинка з майбутнього і вона зголодніла.
— А бабуся? — спитала Катя.
— А бабуся охнула й відповіла: "Ой, така дорога — і нічого не поїсти!" От ми з нею і спустошили холодильник.
Поки діти їли, Аліса прислухалася до думок двох жінок, які зупинилися посеред двору й обговорювали погану поведінку якогось Івана Петровича, котрий грає ночами на акордеоні й не дає нікому спати. Аліса слухала їхні Думки, бо сподівалася, що вони могли бачиш піратів або Колю.
Раптом Аліса підвелася, сховала проводок у сумку, підійшла до жінок, і діти почули, як вона сказала:
— Ви слушно турбуєтесь про вашу дівчинку. Вона вже півгодини плаче ревними сльозами, бо думає, що ви ніколи вже не вернетесь. Вона плаче, а ви тут обговорюєте поведінку якогось Івана Петровича!
Сказавши так, Аліса повернулася на лавку, а жінки здивовано дивились їй услід. Потім одна із них мовила:
— Я й справді забалакалася. — І зникла в під'їзді.
Друга подивилася на Алісу підозріло й сказала:
— Яка невихована дівчинка!
— Ти їй про яку дівчинку сказала? — спитала Юлька.
— Її донька вдома сидить і думає, що мама ніколи не вернеться. А мама зовсім про неї забула. Довелося нагадати.
— Покуштуй пирога, — запропонувала Лариса. — Моя бабуся веліла неодмінно тебе пригостити. Вона сказала, що таких у вас не печуть, бо вона забере секрет із собою в могилу.
— А нехай вона тебе навчить, — порадила Юлька.
— Мене не навчиш, — зітхнула Лариса. — Я зовсім невдатна до домашнього господарства.
Аліса жувала пиріг і думала, що ж робити далі. Час іде, вже скоро дванадцять...
— Що будемо робити? — без мієлофона вгадала її думки Юлька.
— Ясно що. — Фіма жував торт, і в нього вийшли великі рожеві вуса на червоних щоках. — Зараз перепочинемо й підемо далі,
— Куди йти? — спитала Аліса. — Ми весь під'їзд обійшли.
— По інших будинках підемо, — мовив Фіма. — Якщо ти втомишся, я тебе підміню.
— Навіщо ходити по інших будинках? — здивувалась Аліса. — Адже вони звідси не виходили.
— Стривай, — втрутився Садовський. — А ти впевнена, що в них нема шапки-невидимки?
— Ні, — заперечила Аліса, — це антинауково.
— А чому ти так упевнена, Алісо, що вони не виходили з під'їзду? — спитала Мила Руткевич. — А раптом той юнак збрехав?
Сулима підвівся з лавки і сказав:
— У нас є два варіанти. Перший — обійти з мієлофоном усі будинки в цьому дворі.
— А другий варіант? — запитала Аліса.
— А другий варіант — знайти того юнака, який сказав, що не бачив піратів, і перевірити його думки.
— Геніальної — вигукнула Лариса. — Навіть не треба читати думок. Мені досить подивитися людині в очі, і я одразу бачу, бреше вона чи каже правду.
— І все-таки надійніше з мієлофоном, — зауважив Сулима. — Ти не пам'ятаєш, Алісо, куди він зник?
— Я не помітила. Напевно, сюди. — Й Аліса показала на двері невеликого жовтого триповерхового будинку.
І бувають же такі збіги: цієї миті двері відчинилися, і в них з'явився повний, гладенький юнак у замшевому піджаку, замшевих штанях і замшевих черевиках.
— Це він, — прошепотіла Аліса, шарудячи рукою в сумці, щоб знайти навушничок.
Побачивши Алісу, юнак мимоволі зробив крок назад. Вій злякався.
Юнак, напевно, цілу хвилину стояв у дверях, удаючи, що згадує, чи не забув дома ключі. Але ключі були на місці. Потім він дістав із кишені гаманець і заглянув у нього.
Аліса приймала його думки:
"Чого це прокляте дівчисько тут? І ще інших привело. Що, не повірило, чи що? Невже підозрює? Та що ж я міг удіяти? Я ж не хочу ні в що втручатися. Це їхні, справи — напевно, всі вони добрі, злочинці... Спробуй прорватися. Головне — аби ніхто не подумав, що я чогось побоююся..."
І Петро Ішутін, юнак у замші, рішуче пішов через двір до воріт.