— Ні, — заперечила Аліса, — він у Москві працює, в Космозо...
— Де?
— В одній організації... Тільки він зараз полетів на конференцію. І повернеться через два тижні. Повернеться... а я вже майже тиждень марно витратила.
— А мама твоя?
— Мама на...
І тут Аліса затнулась, як підпільниця, що мало не проговорилася на допиті.
— Теж згадала? — спитала Юля.
— Згадала й забула.
— Ой, і важко нам з тобою! — вигукнула Юля.
Тут у палату зайшла сестра Шурочка з градусниками й ліками для Аліси. Шурочка нещодавно закінчила училище, готувалася поступати в медичний інститут і до медицини ставилася дуже серйозно, куди серйозніше, ніж лікар Алік. А взагалі-то вона була добра.
Поки Аліса їла ліки, Шурочка сказала:
— Ой дівчатка, сьогодні мені голову мало відрубати!
— Чому? — здивувалась Аліса.
— Тому що я лекцію прогуляю. Що буде, те й буде!..
— Напевно, ви в кіно підете? — поцікавилась Юля.
— У самісіньку точку! Алік Борисович квитки взяв. Навіть не розумію, чому він мене запросив. Я гадала, він мене й не помічає. Він такий учений, дівчатка!
— А що дивитися? — спитала Юля, яка зараз залюбки сходила б у кіно з ким завгодно. Або навіть одна.
— Французьку комедію, я назви не пам'ятаю. Луї де Фюнес грає. Знаєте, такий-от. — І Шурочка скривила гримаску, щоб показати, який собою Луї де Фюнес.
— Я його знаю, — мовила Юлька. — Він смішний. Ти, Алісо, його пам'ятаєш?
— Ні, — відповіла Аліса. — Ніколи не бачила.
— Сердешна дівчинка! — сказала Шурочка. — Треба ж так, усе забути! Навіть Луї де Фюнеса. Проте Алік Борисович обіцяв, що ти неодмінно все згадаєш.
— А вона зумисне нічого не згадує, — підколола Юля і краєчком ока глянула на Алісу. — Вона хоче всі старі фільми знову подивитись. Нам із вами, Шурочко, нецікаво, а їй тепер удвічі більше втіхи буде.
— Як тобі не соромно, Юлю! — обурилася Шурочка. — Аліса потерпає, а ти жартуєш! Ти уявляєш, що зараз переживають її батьки? У тебе ніколи дітей не було, тобі не зрозуміти...
— А у вас багато було? — спитала Юлька.
— Не говори дурниць! — Шурочка зашарідася, як помідор. — Рано тобі думати про такі речі.
— Вам теж іще рано.
Юлька Грибкова, як відомо, людина вперта й завжди хоче, щоб останнє слово лишалося за нею.
Шурочка пішла засмучена: вона вважає, що діти тепер надто швидко ростуть і від цього неввічливі.
— Що б я віддала, аби зараз у кіно потрапити! — вигукнула Юля.
— Що? — спитала Аліса.
— Ну, наприклад, вечерю,
— Їй й так вебері не їси, — сказала Аліса. — В тебе ще повна тумбочка усяких смакот лишилася, які мама принесла. І в холодильнику в коридорі лежать,
— Це все не рахується, — мовила Юля. — Якщо тобі чогось хочеться, бери. А то моя бабуся переживає, що тебе ніхто не провідує.
— Дякую. Пиріжки в твоєї бабусі смачні. Тільки тобі їх поки не можна.
— Через тиждень мені все можна буде.
— А от чого ти ніколи не їла, — сказала Аліса, — це брамбулета.
— Такої страви немає, — заперечила Юля.
— У вас немає, а в нас є.
— І чого ж твій брамрулет роблять?
— Не брамрулет, а брамбулет. Я його сама готувати вмію. Ти береш звичайний мангустин і смажиш його в петеяровому маслі хвилин п'ять.
— Отже, в петеяровому?
— Саме в петеяровому.
— А якщо я хочу в вершковому?
— Тоді нічого не вийде.
— А з чого роблять петеярове масло?
— З ангельдинських петеярів, хіба незрозуміло?
— Усе зрозуміло. Страх люблю ангельдинські петеяри. А звичайні мангустини ти звідки дістаєш?
— Як звідки? З Індії.
— То ти, виявляється, кулінар-умілець.
— Та що з тобою говорити, все одно не повіриш! — сказала Аліса.
— Знаєш, мені здається, що я вже всьому повірю.
Юля відчула, що Аліса ось-ось відкриє таємницю, але Аліса замовкла. Взяла позичений у Юльки журнал "Юний натураліст", читала ніби нічого й не було.
Чіплятися до неї Юлька не стала. Не хоче, не треба. Сама взяла книжку. Так вони й читали, напевно, з годину. Потій Аліса враз відклала журнал убік і сказала з обуренням:
— Недолюдки якісь!
— Ти це про кого?
— Тут написано про мисливців. Поранили оленятко й пішли.
— У журналі ж розказано, як хлопчик це оленятко підібрав і ви́ходив. Там ніхто таких мисливців не захищає.
— Взагалі всі мисливці недолюдки, — мовила Аліса. — І такі й інші. Нема ніякої різниці.
— Ти чого злишся? — спитала Юлька. — Я не мисливець.
— А якщо ти не мисливець, ти добра, значить, і що інші роблять, тобі все одно?
— Якщо мисливці дотримуються правил і не браконьєрять, то ніхто їм не може заборонити це робити.
— Ти справді так гадаєш?
— А ти не так?
Дивні у Юлі складалися з цією Алісою стосунки. Начебто вони й не сварились, а весь час були ладні посваритися. Якесь між ними було нерозуміння.
— Я взагалі не бачу різниці між тим, щоб убити тварину чи вбити людину, — сказала Аліса злим голосом.
Розділ II
У НАС У КЛАСІ ТРИ КОЛІ
Юлька вдавала, що читає, навіть сторінки перегортала. Але спитай її, про що прочитала, не змогла б відповісти, однак першою заговорити з Алісою не хотіла. Минула, напевно, ціла година, і раптом Аліса спитала:
— Так ти в шостому класі вчишся?
— Авжеж, у шостому.
— А яка буква класу?
— "Б".
— Слушно, — мовила Аліса. — В шостому "Б". Це мені й треба. Двадцять шоста школа?
— А як ти здогадалася?
— Мені дуже треба, щоб ти вчилася у двадцять шостій школі. Мусить же мені поталанити.
— Нічого дивного, що я із двадцять шостої. І школа моя поблизу. І лікарня районна. Дивніше було б, якби я вчилася в Сокольниках. А навіщо тобі наша школа?
— Мені школа не потрібна. Мені потрібен Коля з твого класу. Як його прізвище? Де він живе?
— Який Коля! Їх у нас у класі три. Сулима, Садовський і Наумов.
— Як так — три? Я гадала, один. Це все ускладнює.
— Що ускладнює? Ти не людина, а сама загадка! І не вірю я, що ти пам'ять втратила. Прикидаєшся, а навіщо, не збагну.
— Мені треба знайти хлопчика Колю, котрий вчиться в шостому класі "Б". Просто правда така неймовірна, що не повіриш.
— Повірю.
— Я все розповім. Не підганяй мене. Але ти повинна мені допомогти знайти Колю.
— Як я тобі допоможу? Адже ти не знаєш його прізвища. Якщо тобі від нього щось треба, приходь до нас у клас і сама спитай.
— А я його ніколи не бачила.
— Збожеволіти можна! Ну, спитай усіх трьох по черзі.