— Набридло? — спитав Фімка.
— Страх набридло. І я втекла. Тільки я не в Москві живу, тому поки зупинюся у подруги.
— Я теж один раз у лікарні лежав, — похвалився Фіма. — Мені аденоїди виривали. Так скучив, ти не уявляєш!
Тролейбус зупинився.
— Тобі виходити, — мовив Фіма.
Аліса поквапилася до дверей, забувши що на ній чужа куртка. Уже в дверях згадала, хотіла скинути, але Коля сказав:
— Виходь, а то двері зачиняться. Я тебе проведу. Вони зіскочили на тротуар, а за ними в двері, що вже зачинялися, протиснувся Фіма.
— Ви що, друзі, вирішили залишити мене в самотині? — спитав він сердито.
— Я забула куртку віддати, — пояснила Аліса, — от Колі й довелося вийти.
— Тобі далеко? — спитав Коля Сулима.
— Напевно, ні. Провулок Островського, будинок шістнадцять.
— Ходімо, — сказав Фіма, — я знаю, де це.
Фіма не вмів ходити поруч, як усі люди. Він то забігав уперед, то відставав, то з'являвся збоку. І весь час говорив, Аліса навіть пожаліла, що він устиг вискочити з тролейбуса.
— Ти в англійській школі вчишся? А яка була аварія, що ти в неї попала? А ти довго в лікарні пролежала? А я торік мало не потонув.
І ще, і ще…
Аліса спочатку пробувала відповідати на запитання, але все одно не могла вставити ні слова й перестала старатися, оскільки Фіма був заклопотаний своїми думками й навіть іноді сам відповідав за Алісу.
Аліса перезирнулася з Колею, той тільки всміхнувся. Вони йшли тихим, зеленим провулком. Добре, що хлопці провели. Невідомо, як добралася б Аліса без них.
— Ось ти й дома, — сказав Коля.
Будинок був п'ятиповерховий, солідний, у глибині. Перед ним — невеликий сад із каштанами. В садку сиділи бабусі з колясками.
— Дякую, хлопці, — мовила Аліса.
— Ти тут поки житимеш?
— Так, тут.
— А до школи підеш?
— Не знаю.
— Може, тебе до квартири провести?
— Спасибі, знайду. Тримай куртку, Колю.
Аліса попрощалася з хлопцями й побігла до під'їзду. І вона не чула, як Коля сказав їй навздогін:
— А з нашого класу в цьому будинку Юлька Грибкова мешкає.
— Ого! — вигукнув Фіма. — Звичайно. І вона тільки вчора з лікарні повернулась!
Розділ VІІІ
БУДЕМО ВЧИТИСЯ РАЗОМ
Двері відчинила Марія Михайлівна.
— Що сталося? — спитала вона. — Що-небудь у лікарні? Ти в такому дикому вигляді!
— Здрастуйте, — привіталась Аліса. — Пробачте, що я прийшла без запрошення.
— Проходь, — мовила Марія Михайлівна. — Ти впевнена, що з лікарнею нічого не сталося?
— Хто прийшов? — спитала з кімнати Юлька. — Це Мила?
— Ти хочеш сказати, — спитала Марія Михайлівна, — що в такому дикому вигляді йшли вулицями? І тебе ніхто не зупинив? Негайно йди у ванну, прогрієшся, а я поки чай поставлю.
Юлька вийшла з кімнати, побачила Алісу й вигукнула:
— Очам своїм не вірю! Втекла?
— Втекла, — сказала Аліса.
— Ходім до мене, все розкажеш.
— Юлю, ти що, не бачиш, у якому Аліса вигляді! — спитала бабуся. — Вона ж майже гола. І поки вона не прийме ванну й не переодягнеться, не чіпляйся зі своїми розмовами.
— Я дістану речі. Ми ж майже одного зросту.
— Алісо, йди за мною, — мовила бабуся.
Аліса трохи побоювалася, що Грибкови злякаються, коли вона з'явиться ось так, без запрошення. Подзвонять у лікарню, скажуть: заберіть утікачку.
Через півгодини Аліса в Юльчиному платті сиділа за столом і пила гарячий чай. Заодно довелося з профілактичних міркувань, як веліла Марія Михайлівна, проковтнути таблетку аспірину.
Ось тоді й відбулася сімейна розмова.
— Не знаю, що вирішить Наталя, коли повернеться з роботи, — почала Марія Михайлівна, — і що сказав би Володя, якби не був у експедиції та Таймирі. Але я вважаю, дівчатка: треба подзвонити в лікарню й повідомити, що Аліса жива, здорова і нічого з нею не сталося.
— Ой, бабусю, не треба! — заперечила Юлька. — Вони ж її заберуть!
— Яка безвідповідальність! — сказала бабуся. — Невже ти не розумієш, що вони там у лікарні збожеволіють. Пацієнтка, котра нічого не пам'ятає, зникла, й слід запався. Ні, я негайно телефоную в лікарню.
— Якщо вони заберуть Алісу, я поїду разом з нею, — мовила Юлька. — Я її саму не залишу.
— Ніхто не збирається віддавати Алісу назад у лікарню, — заспокоїла бабуся. — Якщо вона змогла втекти й дістатися до нас, то вона здорова.
— Але вони зажадають…
— Нехай тільки спробують зажадати! — сказала бабуся й пішла в іншу кімнату шукати окуляри, щоб подзвонити в лікарню.
— Ти не бійся, Аліско, — підтримала Юлька. — Вона тебе захистить.
— Я не боюся.
— Тебе пірати знайшли?
— Знайшли. Я думала, зачекаю до завтра, та вони прибігли.
— Знову під виглядом Аліка й татуся?
— Ні, він удав із себе хворого хлопчика, на милиці.
— От злодюга!
Чути було, як бабуся в тій кімнаті говорила по телефону. Вони замовкли, прислухалися.
— Гарантуємо… обіцяємо… не майте сумніву… завтра ж оформлю… на амбулаторне лікування…
Коли бабуся повернулася до дівчат, вона зняла окуляри, склала їх у футляр і спитала звичайним голосом:
— Алісо, тобі налити ще чаю?
— Бабусю! — не витримала Юлька. — Ти чому нічого не говориш? Вони дозволили?
— А чому вони повинні були не дозволити? — сказала бабуся.
— Ой, бабусю, який ти в нас молодчина! — вигукнула Юлька.
— Замість вереску пообіцяла б краще добре поводитися, принаймні на той час, поки Аліса тут житиме.
— Обіцяю!
— Алісу я про це не прошу, бо вона куди серйозніша за тебе. До речі, Алісо, вони згодилися залишити тебе тут тільки з однією умовою.
— З якою?
— Ти ходитимеш у лікарню на огляд і суворо дотримуватимешся режиму.
— Тільки не сьогодні, — втрутилась Юлька. — Сьогодні вона буде відпочивати од режиму.
— Я не наполягаю. Сьогодні я сама її нікуди не пущу, — сказала бабуся. Потім налила собі чаю, усміхнулась і додала: — Вони були такі щасливі, що Аліса знайшлася, що ладні були на все згодитися. Все-таки ти, Алісо, вчинила легковажно. Могла б хоч записку лишити. А ще краще — зачекати до завтра.
— Ох, бабусю, — зітхнула Юлька, — якби ти розуміла, ніколи б так не говорила!
Аліса наступила їй під столом на ногу, а бабуся відповіла з ноткою образи:
— Звісно, я нічого не розумію і вижила з розуму. До речі, Юлю, ти зробила уроки? Ти хвора, але не у відпустці.
— Зроблю, зроблю.
— А Алісі даси почитати яку-небудь книжку. А можливо, ти, Алісо, поспиш?