— Все, — сказала Аліса Садовському. — Відпускай. Він нам більше не потрібен. Вони понесли Колю в забитий будинок посеред двору.
— Ти що, думки читаєш? — спитав Ішутін з полегшенням.
Добре, що відпустили. Могло й гірше скінчитися.
— Сором вам! — сказала Аліса. — У вас на очах двоє здоровил тягнуть хлопчика, а ви від страху намагаєтеся приховати цей злочин.
— Я не хотів приховувати, але мене попросили. А може, у них є право хлопчиків носити?
— Ви негідник, — мовив Коля Садовський цілком серйозно, — і не смійте заперечувати. І я з вами ще зустрінуся. Вам від мене нікуди не дітися.
І тоді Ішутін ураз припустив вулицею. Лише фалди його замшевого піджака розвівалися, ніби за Ішутіним гналося два гусаки. Аліса чула його плутані думки, що віддалялися:
"А добереться ж… хто-небудь до мене й добереться… Як же так — хочеш не втручатися, і неодмінно до тебе хто-небудь добереться… Ні, ніколи! В перший же поїзд і в Магадан, у Сочі, у Львів… там улаштуюся кухарем… і ні в що не втручатися…"
— Він безнадійний, — сказала Аліса. — Його не перевиховаєш. Таких людей лікувати треба.
— Біжімо назад, — кинув Садовський.
Вони повернули назад під арку. Раптом Аліса застигла.
— Стій, — шепнула вона Садовському.
Дошки, якими було забито вікно на дальньому від дітей боці будинку, розсунулися. З вікна вилізла скромна маленька, згорблена бабуся в білій хустині в горошок і з букетиком тюльпанів. Бабуся не кваплячись задріботіла до воріт. Діти біля лавки не звернули на неї уваги.
Бабуся вийшла із забитого будинку. Аліса швидко стала крутити настройкою, ловлячи думки бабусі. І добре зробила, бо ніхто, крім неї самої, не зрозумів би й слова в думках цієї мирної бабусі: бабуся думала космолінгвою — мовою, якої в наш час ніхто ще не знає.
"Хутчій, — думала бабуся, — вони спіймали цього телепня і боягуза. Він обов'язково у всьому зізнається, як тільки зникне з моїх очей. Якщо боягуз продав когось один раз, він і інших продасть. Треба догнати його і знешкодити." А як Аліса здогадалася, що він збрехав? Ось і вона, у воротах стоїть, на мене дивиться… Що в неї стирчить із вуха? Чи не провід мієлофона?.."
Аліса схопила Садовського за рукав, і вони вибігли у провулок.
— Скоріше! — крикнула Аліса. — В під'їзд!
Вони встигли пірнути в під'їзд у той момент, коли Крис у подобі бабусі з неймовірною для такої похилої людини швидкістю вискочив із воріт. Крізь засклені двері під'їзду вони бачили, як бабуся підсмикала спідницю, з-під якої було видно наполеонівські чоботи з золотими шпорами, і побігла до бульвару. Аліса почула думки пірата:
"Попалися, голуб'ята, тепер не втечете! Якщо ми нічого не добилися від хлопця, доб'ємося від Аліси… Зараз або ніколи…"
— За мною! — крикнула Аліса Садовському. — Не розмірковуй!
— А я давно вже не розмірковую, — відповів Коля, слухняно вискакуючи слідом за Алісою у двір через чорний хід.
Побачивши їх, діти збагнули, що сталося щось дуже важливе.
— Дізналися? — спитала Юлька. — Де він?
— Коля й товстий пірат он у тому забитому будинку, — сказала Аліса. — Другий пірат побіг до бульвару. Він повернеться через три хвилини. За три хвилини ми повинні звільнити Колю. Вікно з того боку забите погано, і дошки відсовуються. Як опинимося всередині будинку, галасуйте, лякайте його! Ясно?
Забитий двоповерховий флігель знав, що не сьогодні-завтра прийдуть будівельники, його знесуть, а на його місці розіб'ють клумбу, і сумно дивився на дітей підсліпуватими забитими вікнами.
Першою у вікно, яке було при самій землі, обережно влізла Аліса, за нею Коля Сулима, Садовський, Корольов, Юлька і Катя Михайлова. Решта лишились на вулиці під командуванням Мили Руткевич і оточили будинок, щоб ніхто не міг із нього вискочити.
Вони опинилися у великій порожній кімнаті, обклеєній веселенькими блакитними шпалерами, де-не-де зірваними зі Стіни. На стінах полишалися темні плями — сліди шаф, комода, картин та фотографій, що стояли попід стінами та висіли на них. Двері в коридор були відчинені. Аліса навшпиньки вбігла туди, і відразу ж у вусі зазвучали стривожені далекі думки Веселуна У: "Куди подівся Крис? Навіщо він лишив мене самого? Довкола стільки тутешніх дітей, вони нас вистежатк Треба б сховатися… Чому так тихо?"
Думки долинали: звідкись справа.
— За мною! — закричала Аліса. — Вперед!
І всі закричали: хто — "ура", хто — "держи його", хто — "Колю, ти де?".
Від галасу будинок захитався, бо в шостому класі "Б", якщо треба покричати, знайдуться, без перебільшення сказати, справжні чемпіони з цього виду спорту.
За десять секунд діти добігли до сходів у підвал, і їм довелося зупинитись, бо назустріч вилетів, як бомба, очманілий від несподіваної психічної атаки товстий пірат у розірваному плащі. Нічого не бачачи перед собою, він. оглушив і без того оглушену Алісу думками: "Попався! Попався! Рятуйся хто може!", помчав коридором, стрибнув головою вперед у забите дошками вікно. Під вікном стояла Лариса, яка мирно доїдала шматок торта й міркувала вголос:
— Все-таки, коли хлопці так галасують і верещать, їх можна зрозуміти, але Юльку з Катею Михайловою я засуджую.
Цієї миті дошки, якими було забито вікно першого поверху, розлетілися з тріском, і щось дуже велике, кругле й важке вилетіло назовні й гепнулось їй до ніг.
Лариса мало не вдавилася шматком торта, але відразу ж опанувала себе і сказала піратові, що лежав на животі:
— От бачте, до чого доводить така поведінка.
Пірат спробував підвестися. Він був у нокауті, як невдаха-боксер.
Боря Мессерер підскочив до нього й почав рахувати, як суддя на рингу:
— Раз, два, три, чотири, п'ять, шість… Аут!
Розділ XXIV
ПРОЩАЙ, СУПЕРГЕРЛА!
Діти поквапилися вниз, у підвал, звідкіля так стрімко вилетів щрат.
У підвалі було напівтемно, і лише одинокий промінець світла, в якому плавали стривожені піратом пилинки, освітлював обличчя Колі, що лежав на долівці.
Аліса схилилася над ним.
— Колю, — покликала вона, — ти мене чуєш?
Під оком у Наумова був великий синець, щока роздерта. Він через силу розплющив каламутні очі.
— І не сподівайтеся, — відповів він сонним, глухим голосом. — Вам усе одно нічого не знайти… мієлофон сховано в надійному місці… в надійному місці…