Ауреліано Другий майже не їв удома і приходив туди лише ночувати — одне слово, бував у жінки про людське око. Якось через свій недогляд він незчувся, як ранок застав його в ліжку Петри Котес. Всупереч усім сподіванням, він не почув від дружини не тільки анінайменшого докору, ба навіть найлегшого зітхання, однак того ж дня Фернанда відіслала до коханчиного будинку дві скрині з його одежею. Відіслала їх удень, та ще й звеліла нести серединою вулиці, перед очима всього міста, гадаючи, що заблудлий чоловік не витримає ганьби і з похиленою головою повернеться до свого стійла. Але цей героїчний жест не тільки зайвий раз довів, як погано знала Фернанда вдачу свого чоловіка й звичаї Макондо, що не мали нічого спільного зі звичаями її батьків: кожен, хто бачив скрині, казав собі подумки, — ось нарешті завершилась, як і слід було сподіватися, історія, що її інтимні подробиці вже ні для кого не були таємницею. Ауреліано Другий відсвяткував даровану йому свободу триденним бенкетом. На додаток до всіх нещасть, Фернанда в своїх темних і довгих убраннях, зі своїми давно не модними медальйонами й недоречною гордістю мала вигляд дочасно постарілої, а виряджена в яскраві сукні з натурального шовку коханка, чиї очі сяяли радістю від свідомості того, що її потоптані права поновлено, здавалося, цвіла другою молодістю. Отже, він знову віддався Петрі Котес із юним запалом, як і в давніші часи, коли вона спала з ним тому, що сприймала Ауреліано Другого за його брата-близнюка, і, живучи з обома братами, думала, що Бог послав їй небачене щастя — чоловіка, який уміє кохати за двох. Знову відроджена пристрасть була невситима: не раз, бувало, вже сівши до столу, вони подивляться в вічі одне одному, безмовно понакривають каструлі покришками й вирушають до спальні — вмирати з голоду й кохання. Натхненний тим, що йому випало побачити, коли він таємно відвідував французьких жіночок, Ауреліано Другий купив Петрі Котес ліжко з балдахіном, як у архиєпископа, повісив на вікна оксамитові штори, покрив стелю й стіни спальні велетенськими дзеркалами з гірського кришталю. Він зробився ще більшим веселуном і зайдиголовою, ніж перше. Щодня об одинадцятій годині ранку поїзд приставляв йому ящики з шампанським та з бренді. Вертаючися з ними зі станції, Ауреліано Другий захоплював і вів за собою, як в імпровізованій кумбіамбі1, будь-кого, хто траплявся йому назустріч, — місцевого чи прийшлого, знайомого чи незнайомого. Він спокусив закличними жестами навіть вивертливого сеньйора Брауна, що розмовляв тільки своєю незрозумілою мовою, і той кілька разів напивався до нестями в будинку Петри Котес, а якось навіть примусив своїх злих німецьких вівчарок танцювати під техаські пісні, що їх він сам абияк промимрив під музику акордеона.
— Плодіться, корови, — кричав Ауреліано Другий у нападі веселощів. — Плодіться — життя-бо коротке!
Ніколи доти він не мав кращого вигляду, ніж у ту пору, ніколи доти його не любили більше, ніколи ще його худоба не плодилася з такою невтримністю. Для нескінчених бенкетів порізано стільки телят, свиней і курей, аж земля на подвір'ї зробилася чорна й в'язка від крові. Сюди весь час викидали кістки й нутрощі, звалювали недоїдки, тож доводилося щогодини спалювати все це, щоб ґрифи не повиймали гостям очі. Ауреліано Другий погладшав, його обличчя стало буряково-фіолетовим, розпливлося й нагадувало черепашачу морду, а все через страшенний апетит, з яким не міг зрівнятися навіть апетит Хосе Аркадіо після його повернення з кругосвітніх блукань. Слава про неймовірну ненажерливість Ауреліано Другого, його нечуване марнотратство та неперевершену гостинність поширилася за межі долини й привернула увагу найзнаменитіших прожер. З усіх кінців узбережжя до Макондо прибували легендарні ненажери, щоб узяти участь у безглуздих ґастрономічних турнірах, влаштованих у будинку Петри Котес. Ауреліано Другий був непереможним їдцем аж до тієї фатальної суботи, коли з'явилася Каміла Саґастуме, жінка, що своїми формами нагадувала тотемну скульптуру й була відома по всій країні під виразним прізвиськом Слониха. Змагання скінчилося лише вранці у вівторок. Строщивши за першу добу теля з ґарніром із маніоки, ямсу та смажених бананів і випивши, крім того, півтора ящика шампанського, Ауреліано Другий був цілком упевнений у своїй перемозі. Він вважав, що має більше натхнення й життєвої сили, ніж його незворушна суперниця; її стиль їсти був, звісно, набагато професійніший, але саме тому він і викликав менше захвату у різношерстої публіки, що переповнила будинок. Поки Ауреліано Другий, у жадобі перемоги забувши всі правила пристойності, рвав м'ясо зубами, Слониха розтинала його на частинки з мистецтвом хірурга і їла, не хапаючись, ба навіть відчуваючи якесь задоволення. Вона була здоровенна й товста, але страхітлива опасистість скрашувалася ніжною жіночністю: Слониха відзначалася таким гарним обличчям, такими витонченими й пещеними руками й такою невідпорною чарівністю, що коли вона увійшла в будинок, Ауреліано Другий стиха зауважив, що волів би краще провести турнір не за столом, а в ліжку. А коли побачив, як Слониха розправилася з цілою телячою шинкою, не порушивши при цьому жодного правила вихованості найвищого ґатунку, то цілком серйозно заявив, що це делікатне, чарівне й невситиме хоботне у певному розумінні є ідеальною жінкою. І не помилився. Чутки, які прокотилися перед появою Слонихи про те, що вона — ненажерливий орел-ягнятник, виявилися безпідставними. Це була не м'ясорубка для перемелювання биків, не бородата жінка з грецького цирку, як подейкували, а директриса школи співів. Мистецьки поглинати їжу вона навчилася, вже ставши шанованою матір'ю родини, коли намагалася знайти спосіб, як змусити своїх дітей більше їсти, але не з допомогою штучного збудження апетиту, а шляхом створення повного душевного спокою. Її підтверджена практикою теорія ґрунтувалася на тому, що людина, у якої сумління в цілковитому порядку, здатніа їсти без перерви доти, доки стомиться. Отже, вона залишила свою школу й родинне вогнище — не через марнослав'я, а з причин морального порядку, — щоб позмагатися із чоловіком, який прославився на всю країну, як безпринципний ненажера. Щойно побачивши Ауреліано Другого, Слониха відразу зрозуміла, що її суперника підведе не шлунок, а вдача. І справді, наприкінці першої ночі вона зберегла свою боєздатність, а Ауреліано Другий вичерпав усю свою снагу сміхом та балаканиною. Вони поспали чотири години. Після того кожен випив по порції соку з п'ятдесяти апельсинів, по вісім літрів кави й по тридцять сирих яєць. Другого ранку, після довгих годин неспання, розправившися з двома свиньми, ґроном бананів і чотирма ящиками шампанського, Слониха почала підозрювати, що Ауреліано Другий, сам того не відаючи, відкрив її власний метод, але, на відміну від неї, відкрив зовсім випадково. Отже, супротивник виявився небезпечнішим, ніж вона думала. Проте коли Петра Котес подала на стіл смажених індичок, Ауреліано Другий був на крок від апоплексичного удару.