— Ой, Ауреліано, — зітхнув він, — я знав, що ти постарів, але тільки сьогодні зрозумів, що ти набагато старіший, ніж здаєшся.
У метушні останніх років Урсула майже не мала вільного часу, щоб як слід підготувати Хосе Аркадіо до зайняття папського престолу, аж поки надійшла пора виряджати його до семінарії, і довелося надолужувати все похапцем. Сестра Хосе Аркадіо — Меме, чиє виховання ділили між собою сувора Фернанда й понура Амаранта, майже в ту саму пору дійшла віку, коли її можна було віддати до монастирської школи, де з неї мали зробити віртуозну клавікордистку. Урсулу мучили тяжкі сумніви, що методи, якими вона силкувалася загартувати дух млявого кандидата в папи, не досить дієві, але вона винуватила в цьому не свою старість, що змушувала спотикатися, не чорні хмари, що заступали їй зір, даючи змогу розрізняти — і то через силу — лише обриси речей, — Урсула вбачала причину в чомусь такому, чого й сама не могла достеменно визначити, але невиразно уявляла собі як постійне, чимраз більше псування часу. "Роки тепер минають не так, як колись", — скаржилася вона, відчуваючи, що повсякденна реальність вислизає їй з рук. Колись, думала Урсула, діти росли дуже повільно. Досить згадати, як багато збігло часу, перше ніж Хосе Аркадіо, її старший син, утік із циганами і скільки всього сталося, поки він вернувся додому розмальований, наче змія, й розмовляючи, ніби якийсь астролог, незрозумілою мовою, а скільки відбулося в цьому домі, перше ніж Амаранта й Аркадіо забули мову індіанців і навчилися розмовляти іспанською. Подумати лишень, скільки днів і ночей просидів бідолаха Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном і як довго оплакували його смерть, перше ніж до будинку занесли вмирущого полковника Ауреліано Буендіа, а йому — після таких довгих війн і стількох страждань — не минуло ще й п'ятдесяти. Колись вона, бувало, крутиться цілісінький день зі своїми льодяниками і ще встигає наглянути за дітьми й спостерегти з їхніх очей, що їм пора дати рицини. А тепер, коли вона зовсім вільна і з ранку до вечора тільки наглядає за Хосе Аркадіо, вона через той зіпсований час не встигає довести до кінця жодної справи. А вся правда полягала в тому, що Урсула, давно вже загубивши лік своїм рокам, ніяк не хотіла визнавати старості: усюди товклася, в усе втручалася, набридала чужинцям своїм незмінним запитанням, чи то не вони, бува, залишили в домі гіпсову статую святого Йосифа, щоб постояв, поки вщухне дощ. Ніхто не міг із певністю сказати, коли саме Урсула почала втрачати зір. Навіть в останні роки її життя, коли вона вже не вставала з ліжка, всі думали, що Урсулу просто перемогла велика старість, і ніхто не помітив, що вона зовсім осліпла. Сама Урсула почала відчувати наближення сліпоти незадовго до народження Хосе Аркадіо. Спершу вона вважала це тимчасовою недугою, пила бульйон із мозкових кісток і закапувала очі бджолиним медом, але невдовзі пересвідчилася, що безнадійно поринає в темряву; їй так і не випало дістати ясне уявлення про електрику, бо коли в Макондо встановили перші електричні ліхтарі, Урсула могла сприймати їх тільки як якесь невиразне сяйво. Вона ніколи не казала, що сліпне, бо це було б привселюдним визнанням своєї непотрібності. Потайки від усіх Урсула почала наполегливо вивчати відстані між речами й голоси людей, щоб і далі бачити по пам'яті, коли катаракта зовсім затьмарить їй зір. Пізніше вона несподівано знайшла для себе підмогу в запахах, які розрізнялись у темряві набагато чіткіше, ніж обриси та кольори, й остаточно врятували її від викриття. Незважаючи на довколишню пітьму, Урсула могла і всилити нитку в голку, і обкидати петельку, і вчасно виявити, що молоко починає закипати. Вона так добре пам'ятала, де розташована кожна річ, що іноді сама забувала про свою сліпоту. Якось Фернанда зняла бучу на весь дім, що в неї пропала обручка, і Урсула знайшла її на поличці.в дитячій спальні. Пояснити це було дуже просто: поки всі інші безтурботно ходили туди й сюди будинком, Урсула своїми чотирма чуттями пильно стежила за кожним їхнім рухом, щоб випадково не наштовхнутися на когось; невдовзі вона виявила, що кожен член родини, сам того не зауважуючи, ходить з дня на день одним і тим же шляхом, повторює одні й ті ж рухи й мовить в один і той же час одні й ті ж слова. Виходить, загубити щось Буендіа ризикували лише в тому разі, коли порушувався звичайний розпорядок дня. Тим-то, зачувши Фернандині бідкання, Урсула згадала, що Фернанда зробила того дня єдину незвичну справу — провітрила мати з дитячих ліжок: напередодні вночі Меме знайшла блощицю. А оскільки під час прибирання діти теж були в спальні, то Урсула вирішила, що Фернанда поклала обручку в єдине недосяжне для них місце — на поличку. Фернанда ж, навпаки, шукала обручку лише там, де пролягали її повсякденні шляхи; вона ж бо не знала, що саме буденні звички й утруднюють пошуки загублених речей, через них ці речі й буває так важко знайти.
Навчання й виховання Хосе Аркадіо допомагали Урсулі помічати навіть найнезначніші зміни в домі. Скажімо, тільки-но вона зачує, що Амаранта перевдягає святих у спальні, як одразу починає вдавати, ніби навчає хлопчика розрізняти кольори.
— Гаразд, — мовить вона до нього, — а тепер скажи мені, якого кольору одежа святого архангела Рафаїпа.
Таким чином хлопчик давав Урсулі ті відомості, в яких їй відмовляли очі, і задовго до його від'їзду до семінарії Урсула навчилася визначати навпомацки, за фактурою тканини, кольори одягу на святих. Але часом ставалося й дещо непередбачене. Якось вона наштовхнулася на Амаранту, що сиділа й вишивала посеред ґалереї з бегоніями.
На Бога, — обурилась Амаранта, — ти ж дивися, куди йдеш.
Це ти, — відказала Урсула, — сидиш не там, де маєш сидіти.
Урсула була цілком упевнена в своїй правоті. А гаразд поміркувавши того дня, зробила несподіване для себе відкриття, до якого ще ніхто не додумався: в міру зміни пір року сонце поступово й непомітно змінює своє місце в небі, і ті, що сиділи в Галереї, потроху, самі не усвідомлюючи того, пересувалися на інші місця. Відтоді Урсулі досить було тільки згадати, яке сьогодні число, щоб безпомилково визначити, де сидить Амаранта. Хоча Урсулині руки дрижали з кожним днем чимраз помітніше, а ноги стали важкі, як колоди, іще ніколи доти її маленьку постать не бачили в стількох місцях одразу. Урсула була майже така сама моторна, як і в ті часи, коли на її плечах лежали всі турботи по господарству. Однак тепер, у позбавленій світла самотині своєї глибокої старості, вона набула здатності з такою незвичайною проникливістю орієнтуватися навіть у найнезначніших родинних подіях, що вперше з повною ясністю побачцли ту правду, яку не могла доти розглядіти через свою постійну переобтяженість домашніми справами. На той час, коли Хосе Аркадіо стали готувати до семінарії, Урсула вже зробила якнайуважніший огляд усього життя родини Буендіа, починаючи від заснування Макондо, і цілком переглянула свою думку про нащадків. Вона дійшла переконання, що полковник Аурег ліано Буендіа втратив любов до родини не тому, що його озлобила війна, як Урсула була гадала раніше, — просто він ніколи нікого не любив: ні своєї дружини Ремедіос, ні незліченних коханок на одну ніч, що пройшли через його життя, ані тим паче своїх синів. Вона здогадалася, що він провоював стільки війн не через ідеалізм, як усі вважали, відмовився від остаточної перемоги не через утому, як усі гадали, а перемагав і зазнавав поразок із однієї й тієї ж причини — через справжнісіньке гріховне марнославство. Урсула дійшла висновку, що оцей її син, за якого вона рішла б на смерть, від природи позбавлений здатності любити. Одного разу вночі, в ті часи, коли Урсула ще носила його в своєму чреві, вона почула, як він заплакав. Плач був жалібний і такий чіткий, що Хосе Аркадіо Буендіа, який спав поряд, прокинувся й зрадів: мабуть, дитина народиться черевомовцем. Інші доводили, що вона народиться ясновидцем. Сама ж Урсула здригнулася від раптової певності, що це утробне ревіння — перший провісник страшного свинячого хвоста, й стала благати Бога знищити дитину в її утробі. Але з прозрінні старості вона зрозуміла й не раз потім повторювала, що плач дитини в материному чреві — не ознака його черевомовних чи пророчих обдаровань, а безпомилкова вказівка на нездатність любити. Ця переоцінка сина раптово пробудила в ній всю ту жалість, якої вона йому недодала. Навпаки, Амаранта, чия душевна черствість лякала Урсулу, чия притаєна гіркота смутила її, тепер видалася їй втіленням жіночої ніжності, і з проникливістю, породженою співчуттям, Урсула зрозуміла, що несправедливі муки, яким Амаранта піддала П'єтро Креспі, пояснюються зовсім не жагою помсти, як усі гадали, а повільні тортури, що знівечили життя полковника Герінельдо Маркеса, викликані зовсім не злим, жовчним, невиліковним горем, як усі вважали. Насправді ж і те й те було наслідком боротьби не на життя, а на смерть між безмежною любов'ю й неподоланним боягузтвом; зрештою в цій боротьбі взяв гору нерозумний страх, що невідступно шарпав серце Амаранти. В той час Урсула стала дедалі частіше вимовляти ім'я Ребеки, вона викликала в пам'яті її образ із колишньою любов'ю, посиленою запізнілим каяттям і раптовим захопленням: вона зрозуміла, що тільки Ребека, — та, котра не була вигрдувана її молоком, а їла землю і вапно зі стін, тільки Ребека, в чиїх жилах текла не кров Буендіа, а нрвідома кров цевідомих, що їхні кості стукотіли навіть у могилі, тільки Ребека з нетерплячим серцем, Ребека з невситимим лоном — єдина з усіх володіла тією невтримною сміливістю, про яку Урсула мріяла для своїх нащадків.