— Бачте, юначе, для того, щоб прискорити паяння, ви мусили форсувати температуру і виходити за межі затвердженої технології. Зависока температура могла привести до перегріву лопатки і порушення її механічних властивостей. Це могло викликати вельми небажані наслідки.
Толик ледве вимовив:
— Може, й... аварію?
— Не виключено.
Толик дивився просто перед собою і вже був готовий на будь-який вирок; він сказав рівно і спокійно:
— Так воно й було. Ми так і зробили. На машині Н-800.
Запала мовчанка.
Нечаєнко кілька разів легенько торкнувся пальцями грудей — там, де було серце, а Толик закляк, чекаючи остаточних слів,— нарешті Нечаєнко мовив:
— Подумаємо. Не падай духом. Толика лихоманило.
— Батю, скажи мені ти, ти мусиш знати: чому — чому? — зруйнувалася турбіна?
Погорілець уважно подивився на сина і відказав:
— Турбіна зруйнувалася через те, що її технічний рі-вень був вищий за можливості сучасної технології* Принаймні, вчорашні можливості. Сьогодні ми вже навчені.
Толик запитав Нечаєнка:
— Це все правда?
— Так, Анатолію... І, між іншим, цю свою ідею оформлюй як винахід.
Погорілець цінував красу і гармонійність рішень, через те він був.вражений винаходом свого сина.
Олесь Погорілець знав не тільки душу кожної деталі, з якою мав справу,— він також знав, як ті деталі ставляться одна до одної. Наприклад, диск турбіни сполучається із валом нібито й неохоче, але за тим опором — прагнення остаточності й нерозривності їхньої спілки. Між лопатками і бандажем — сталевим колом, що охоплював край диску, існував безперечний антагонізм. Погорілець відчував його завжди — стільки, скільки працював на складанні дисків: лопатка всім витонченим єством своїм протестувала проти того, щоб її паяли, щоб на зрізі її стрімкого крила грубі паяльні лампи розтоплювали срібний дріт і нестерпно розігрівали її гінке тіло, щоб назавжди прикріпити його до бандажа.
"Потерпи!" — казав їй Погорілець, коли йому випадало робити цю справу. "Потерпи, так тобі буде краще!" Він знав, що заради жорсткості і міцності диску треба йти на таке насильство.
А от Толик перший зрозумів, що насильство у цій справі непотрібне взагалі.
Погорілець уявив лопатку в нових умовах—і ніби зітхнув із полегшенням за неї. Ніяких паяльних ламп і розтопленого дроту, бандаж прошиває лопатки наскрізь по краю диска, і, коли він почина€ роздаватися і наливатися міццю під тиском відцентрової сили, кожна лопатка, ворухнувшись, знаходить собі найкращу життєву й робочу позицію і разом з бандажем вирушає у безконечну свою дорогу. Пластичність, злагода — і яка міць!
А Нечаєнко подумав, що цей хлопчик ішов за батьком слід у слід, а це значить, що він може піти далі. Звідки він такий узявся? Чи ж Олесь — зразковий вихователь? Толик жив поруч із батьком; в домі їхньому, у їхній сім'ї панував батьків дух — от і весь секрет виховання.
Та чи ж він сам, Нечаєнко, подавав Аліні поганий приклад? Спробуй звести кінці з кінцями... Зайшла Ганна Іванівна, присіла у крісло. Толик запитаві
— Де Аліна?
Нечаєнко повернув голову і ковзнув очима по полірованій поверхні столу, там усе ще лежав аркушик із зошита. Ганна Іванівна перехопила його погляд і підсунула аркушик до гостей. Толик прочитав і передав батькові. Сказав:
— Значить, правда... Він учора за нею приїхав і забрав... Батько бачив.
Погорілець кивнув.
Ніхто не наважувався на коментарі. Про зраду не можна говорити спокійно.
Коли задзвонив телефон — усі зітхнули з полегшенням.
Трубку взяла Ганна Іванівна. Говорив Лев Ісаакович:
— Ганнусю? Я з першої лікарні. Сталося найгірше: у Музики внаслідок операції — двохсторонній набряк легенів. Виходу з цього становища не буває.
— То як же? — вона знітилася. Нечаєнко пильно дивився їй в обличчя.
— Скажи йому правду. Я розумію... це не просто, але мені довелося сказати про це дружині хворого... Мужня жінка... Все це дуже тяжко... Дай-но йому трубку!..
Ганна Іванівна, затримавши зітхання, передала трубку Нечаєнкові. Той слухав лікаря, напівзаплющивши очі; мовчав.
Лев Ісаакович сказав:
— Не можна так, Ваню! Я знаю, про що ти думаєш... Але зрозумій: якщо я іду вулицею і мені на голову падає цеглина, то ніхто не буде в моїй смерті винити архітектора. Справді, Ваню, ти слухай мене!..
— Добре, Льово. Цю думку я вже чув.
— І ще: не здумай їхати в лікарню!
— Це я тобі можу пообіцяти.., Заслаб,
Олесь вимірював кроками сад, він не помічав нічної осінньої вільгості і їдкої прохолоди, не знав, де шукати в ці години Тетяну. Стелка і Толик сиділи рядком у маленькій приймальні на першому поверсі старого дерев'яного корпусу і чекали невідомо чого. Скоцюрбилися на своїх стільцях, зіщулилися, як змерзлі горобці. Потім до них вийшла старша медсестра і сказала:
— Хворий спить. Раджу вам їхати додому і теж лягати спати, ви нічим йому не допоможете.
Голос її був професійно-ласкавий, впевнений. Вони вийшли в сад і приєдналися до Погорільця. Мовчки пішли алеєю, шерехтіли опалим листям, дихали терпким прив'яданням, і жовті лапки світла, простягнуті крізь листя рідкими ліхтарями, пестили їхні обличчя — і в усьому цьому не було думки про смерть.
Потім, повернувши алеєю, вони побачили у її протилежному кінці чорну постать жінки, і всі троє відразу впізнали Тетяну. Зійшлися з нею — і спинилися. Так і стояли — мовчки, без поруху. Навіть шепоту листя не чулося над ними, навіть їхнього власного дихання.
Погорілець ступив крок до жінки, вона без звуку припала йому до грудей. Тільки на мить. І потім так само тихо, як порух вітру, відхилилася.
— Пробач, Олесю,— сказала вона.— Я тебе шукала, а тоді... Пробачте мені всі... коли побачу, хто Костя знав і любив...
— Він ще живий! — сказав Погорілець голосно і пошкодував, що не стримався: він бо знав, що Кость умирає, і оте "ще живий" його виказувало, і він додав: — Ти будь з нами, Таню.
— Я відразу подумала... ще звечора, після операції... якби ж оце, думаю, був коло нас Олесь, то й Костеві було б спокійніше... Кость сам про себе уявляв, що він буде завжди. І я так думала.— Тетяна наче із здивуванням оглянула всіх, і круглі брови її відбили щире здивування: "Як же це — він отак уявляв!.." Стелка несміло торкнулася її руки: