Вона спитала про Чайку:
— То що там?
— А хіба...— Погорілець повернув до неї голову, вловив хвилювання дівчини, і воно перейшло до нього. Він внутрішньо зосередився і через це сказав сухо:— Хіба тобі не пояснював Рюрик?
— Так то ж Рюрик...
— А хіба ти ще кого слухаєш?
У півтемряві обличчя Аліни було біле, а очі сховалися у тінях, і вираз відчайдушного заперечення вгадувався в повороті її голови і в напруженій постаті і особливо у тихому приломленому голосі:
— Це ж так несправедливо! Що ж поганого, якщо мене переконує логіка...
— Бачиш, твій Рюрик знає все наперед...
— Я не хочу більше чути оцього "твій Рюрик". Аліна замовкла.
— Знаєш, дівчинко, я й сам не кремінь, але такої ячмінної галушки, як ти, бог милував, не зустрічав! І при цьому тобі вдається бути ще й жорстокою...
— Мені?! *
— Як же ти все гарненько пояснила батькові! Після такої доччиної турботи людей, бува, одвозять до лікарні.
Вона заніміла. Бо ж сподівалася на якусь зовсім іншу розмову: про сутнє, про велике — щастя, любов... Збентежена, хотіла збагнути щось у собі і в світі і, врешті, вирішити, бо надійшла їй така пора. А вертикальні хмари над димарями зробилися темно-червоні, як розпечене залізо, обрис електростанції щез, бо біля її підніжжя запалахкотіла електрика. Вони довго йшли ґрунтовим чай-ківським шляхом, а потім спинилися,— ніч була у степу і в селі, тільки Чайка пульсувала вогнем,— і, зітхнувши, пішли назад.
Толик був збуджений, він перекидався із нервових веселощів у глуху мовчанку, а бісове дитя Стелка, не знаючи у житті рішуче нічого, зн*ла все: вона знала, що все це — через неї.
— Підемо у степ,— сказав він їй із викликом.— Будемо вчитися цілуватися.
— Божевільний,— відказала вона без обурення. Вони забрели далеченько за село, аж у перелісок, де
змішалися березовий гайок і молодесенький бір, у дивний кольоровий світ, де берізки були ніжно-рожеві, листочки їхні жовті, а сосни сині, чорні, мідні, зелені. їм здавалося, що вони потрапили у зачаровану країну, створену єдино для них, бо ні Толик, ні Стелка жодного разу в житті не бачили ні лісу, який би скидався на райдугу, ні такого вишуканого заходу сонця. І коли все це згасло, вони, обіймаючись на травичці, на розісланім Тольчинім піджаку, просто не помітили темряви — кольорова світо-сяйність перейшла у їхні душі і там собі лишилася. З-за бору здійнялося місячне сяйво, ледь уловиме, схоже на марення, і тоді Толик зробився нестерпно милим і зворушливим, і Стелка, беззахисно втупившись у бляклі зорі, із стогоном зітхнула і сказала: "Ну добре..."
Толик ні на що не насмілився. Вона ж спочатку принишкла, а далі заспокоїлася і відчула до нього повагу і подяку, і від цього їм обом зробилося краще, ніж було. Вони йшли тихенько до села, і вона йому сказала:
— Нічого. Все життя попереду. Правда, коханий?
Вони розуміли, що відтепер їхні взаємини стали складними, як ціла світобудова, але про це не сумували, бо мали час — усе життя.
На центральному майдані, за сотню метрів від хатини тьоті Голі, їх перестріли Шатун, Хрюпа і Сивуха. Спочатку Хрюпа проспівав їм пісню:
Не пиши ж ти, варвор, письом І не трать ти лишніх слов! Все покончено між нами, Вся закончилась любов!
Толик зрозумів, що тут не обійдеться вокальними номерами, Стелка злякано притислася до нього. Він їй шепнув: "Біжи до гуртожитка або до тьоті Голі. Може, рябко..."
Шатун заступив дорогу. В руці він тримав молоток. Хрюпа і Сивуха заходили з боків. "Ну ж бо!.." — гукнув Толик, благаючи, і Стелка нараз дременула в бік —туди, де жила тьотя Голя, і на цілий куток розлігся її лункий добре тренований голос:
— Люди добрі-і-і!! Ра-га-ту-уйте!!.. Люди-и-и!..
Толик розумів, що молоток — то його смерть. Він пригнувся, збираючись кинутись уперед, але в цю мить його вдарили ломакою під коліна, і він упав. Підхопився і стрибнув на Шатуна. Але той був сильний, як бугай: Толик обома руками тримався за молоток, а Шатун легко волік його по землі і гигикав, а ті штовхали Толика ногами, щоб не встав, і Толик знову почув крик Стелки:
— Швидше! Рябко, Рябко, кусі!.. Тьотю Голю!!.. І міцний голосок тьоті Голі:
— Лишіть йо-го-го!.. Стелко, стукай у всі вікна, підіймай людей, та ж доки ми їх терпіти-ме-е-мо-о-о!!..
Потім молоток вирвався з рук Толика, хлопець упав обличчям у пилюку і прикрив голову долонями,.і ще він почув таку розмову:
— Бери й бий!
— По казанку? Мо не треба? І сипла відповідь Шатуна: *
— Обизатильно.
Білі прожектори різко вдарили у хмару куряви, збиту їхнім гуртом, верескнули автомобільні гальма, машина завмерла просто над Толиком. Хлопець підхопився на ноги. Хулігани шарпнулися навсібіч, але Рябко, захлинаючись люттю, вже висів на литці Шатуна, а сама тьотя Голя заламувала Хрюпі руки за спину, і його пика хилилася все нижче до землі; Сивуха періщив щодуху, а навперейми йому напрочуд легкими стрибками біг сам Яс-ненко, і спалахнули вікна гуртожитку...
З "Лади" вийшов блідий стрімкий Рюрик Корнійович:
— Що тут відбувається?
— Ну от, дорогенький, я тебе й застукав. Давай руку. Ну? — той самий пульс! Чуете, Ганно Іванівно, цей злочинець цілий тиждень ходить із пульсом дев'яносто шість-сто!
— Льово, Льово, побійся бога, де ж той тиждень!
— Домовляємося так: ти зараз лягаєш. Ганна Іванівна викликає терапевта, і ти переходиш у його повне розпорядження.
— Терапевта йому приспічило.
— Є анекдот — наш, травматологічний. Розбився автогонщик, хірург його зібрав докупи, а той через місяць приходить: "Доктор, нехай у мене обидві руки з одного боку, нехай! Нехай у мене очі на потилиці, я нічого не маю проти. Але навіщо ти мені ліву ногу зробив удвічі коротшою за праву?!" А доктор каже: "Так я ж не знав, що ти виживеш!" Як?
— Барахло.
— Ну, вибачай.
— Слухай, Льовочко. Музику дуже люблять роботяги на ДРЕС, бо він у них — як оголений нерв робітничої совісті. Розумієш?
— Про Музику я тобі скажу увечері. Там працюють хороші лікарі.
Нечаєнко півдня чесно вилежував, бо почував себе вкрай погано: геть уся сила вийшла з його м'язів, розслабився мозок, зледачіло серце. По обіді подзвонив на завод, розпитав, що там до чого, і викликав машину.