Тоді що ж це діялося з Рюриком Корнійовичем?
В Інституті проблем машинобудування турбінами займався доктор наук Федір Дем'янко. Колишній інженер-енергомонтажник, учень і друг Нечаєнка, він, саме він забезпечить найоб'ективнішу експертизу конструкції турбіни Н-800 з урахуванням цієї аварії. "Щоб він згинув, цей Дем'янко!" Так подумав Рюрик Рибченко і промовив уголос:
— Товариші, найоб'ективнішу експертизу конструкції турбіни Н-800 з урахуванням сьогоднішньої аварії забезпечить відділ доктора наук Дем'янка з інституту проблем. Пропоную звернутися до них.
Нечаєнко кивав головою. Все правильно. Завтра або післязавтра на Чайку і на завод прибуде міністерська комісія. Вони встигнуть підготувати для неї вихідні матеріали.
У попільниці лежала сигарета "Опал", над нею погойдувався довгий і тонкий сувій синього диму — жаданого, проникливого, який бадьорить краще за каву. Цілий день між своїх легень Нечаєнко відчував холодний лоскіт — то був слід безперервного напруження, невпинної тихої його боротьби, в тому лоскотГ чаїлася його, слабість, а дим "Опала", втягуючись у груди, щільно оповивав той лоскіт і вгамовував його. І Нечаєнко подумав, що, коли він і справді збирається покинути курити,— а він збирається це зробити вже либонь років із п'ять,— то кращого моменту, ніж оце зараз, не буде ніколи.
Він узяв "Опал", машинально підніс до рота, щоб затягтися, здивувався своїй непослідовності і сердито загасив недокурок.
— То ви кажете: Дем'янкові?
Подивився схвально на Рюрика. То був чоловік цілеспрямованої і світлої вдачі. Отже — якщо тільки Аліна його любить... Ото ж бо і є: почуття Аліни, думав Нечаєнко, схожі на кружляння метеликіві миготять перед очима, блимають, а дмухне вітерець — де й подінуться.
Холодний лоскіт жеврів у його грудях, йому навіть здалося, що він починає до нього звикати. Добре, що не було ранкової млості і вистачало кисню.
— Що відомо про стан Музики?
— Стела Безтямко дає йому кров,— відказав Олесь Погорілець. Він сидів на цій нараді принишклий, наче то був і не він.— Вона колись перенесла опік, он Африкан підтвердить, це дуже важливо.
— І що?
— Нічого. Пряме переливання.
— От вам і Стелка-італійка!
— Африкане Сидоровичу, маєте героїчну онукуі
— Яз неї ось шкуру спущу. Ич яке — хоч би слово сказало. Рости його, рости, а воно мою кров без спросу роздає!..
На закінчення наради голова завкому нагадав "трикутникам", цехів і відділів, що завтра перша партія молоді виїздить у Лиманівку на збирання помідорів і що треба забезпечити гідну організацію цієї важливої кампанії.
Розходилися. Рюрик Рибченко підійшов до Нечаєнка і запитав:
— Ви бачили — я вам лишив тут на столі...
— Так, я познайомився з вашими глибокими міркуваннями.
— Іронія? Я вас розумію...
— Хто зна!—сердито кинув Нечаєнко.
— Я вас розумію! — вигукнув Рюрик пристрасно.
Поруч них стояв Погорілець, такий самий тихий і звернений у себе. Нечаєнко уловив незвичайний Олесів стан:
— Поїдемо обідати? Машина підійде сюди.
— Ні... Я ще тут... недалеко. Зайду до лікарні ще раз.
— Але послухайте,— наполягав Рюрик.— Послухай і ти, Олесю. За сучасної цивілізації жертви неминучі, ^ брати на себе вину за нещасливі випадки не тільки безглуздо, але й — неприпустимо, так-так, Іване Гнатовичу! Сучасна людина неминуче повинна бути фаталістом, інакше жити просто не можна. Людина, яка боїться, приміром, літати на літаку, смішна і жалюгідна — бо на мирних вулицях і в затишних квартирах через усілякі нещасливі випадки гине більїйе люду, ніж в авіаката^і строфах. А от нещастя біля турбіни—це настільки рід* кісне явище, що нам з вами більше ніколи в житті ні випаде бути свідками такої травми.
— Співучасниками... — буркнув Нечаєнко. І відразу до Погорільця: — їдьмо в лікарню.
8
То були тяжкі відвідини. Спочатку Нечаєнко зустрів* ся з поглядом Тетяни Музики. її очі тьмяно блимнули перед ним і втекли, але тут же таки вернулися, якось побіжно, невпевнено оббігли його обличчя,— а Нечаєнко раптом відчув велику зніченість і досаду.
Він казав про співчуття своє і всього колективу, він її підбадьорював ("Ми всі віримо, що все буде гаразд")* вони стояли під кроною ясно-золотого клена, вони всі були золотаві, і їхні обличчя дихали якоюсь старовинною печаллю; потім Тетяна, зиркнувши очікувально на Погорільця, сказала:
— Кость боявся вашої машини. Розумієте? Він вас шанував, він захоплювався і... боявся... От. Я хотіла, щоб ви це знали.
Певна річ, цій розгубленій і слабій жінці у її розпачі потрібна була означеність — принаймні, прямий винуватець трагедії. І вона його знайшла. Для себе.
Щось заспокійливе і непотрібне казав їй Погорілець, а вона слухала із тремтливою готовністю, і Нечаєнко тільки тепер довідався, що Погорілець для цієї родини — своя людина.
Потім з'явилися Федір Дем'янко і його жінка Леся. Рони дуже давно не бачилися з Нечаєнком, але ж тут було не до того, вони лиш кивнули одне одному, і знову — очі цих людей... Федір мав смуглу шкіру і якісь срібні очі — колись у молоді роки жінки називали його чорною пантерою. Метким мисливським зблиском вони охопили всю групу, а спинилися на Нечаенкові.
— Як Кость?
"Як Кость"... Виходило, ніби цей Кость Музика, який зранку для Нечаєнка був всього лиш абстракцією, відстороненим символом нещастя,— він усім їм друг, усім — рідний.
— Як він?..— запитала Леся.
II обличчя трохи розпливлося з роками,— а втім вона зроду не була красунею,— але симпатії і жіночої принадності воно не втратило. Нечаєнко змусив себе стриматися від приязної посмішки. Відповів Погорілець:
— Тяжко. Щойно зроблене пряме переливання крові. Донором була Стелла Безтямко.
— Вона там?..
— Трохи полежала, а тепер.її повезли додому. А Кость непритомний,..
Увечері ҐІетрик пригнав залишений на Леваді автомобіль і повіз Івана Гнатовича додому. Дорогою спинилися біля кіоска "Квіти", Нечаєнко купив букет волохатих лілових айстр. "Аби лиш Африкана не було..." Подзвонив у двері, Стелка відчинила і стала, розгублена, аж рота роззявила. Вона сказала щось таке: "А... ава... а діда... ава... немає..." Нечаєнко засміявся.
— Ава... а мені діда не треба. Тобі веліли лежати, правда? А я тебе підняв, еге?