СТАРИЙ. Я покинув свою матір помирати у рівчаку, зовсім самотню. Вона кликала мене, ледь стогнучи: моя дитинко, любий синочку, не кидай мене помирати самотньо… Побудь зі мною, мені лишилося вже небагато. Не хвилюйся, мамо, казав я їй, я повернуся за хвилину… Я поспішав, я йшов на бал, танцювати. За хвилину й повернувся. Вона була вже мертва й глибоко похована… Я рив землю, шукав її і не зміг знайти… Я знаю, знаю, сини завжди залишають своїх матерів, вбивають нерідко своїх батьків… Таке вже життя. Але я страждаю від цього… інші — ні…
СТАРА. Він кричав: мамо, тато, я вас більше не побачу…
СТАРИЙ. Так, я страждаю від цього, інші — ні…
СТАРА. Не кажіть про це моєму чоловікові. Він-бо так любив своїх батьків. Не залишав їх і на мить. Піклувався про них, балував… Вони померли у нього на руках, кажучи йому: ти був чудовим сином, нехай Бог благословить тебе.
СТАРИЙ. Я й зараз бачу, як вона випросталась у рівчаку. Вона тримала у руці конвалії, вона кричала: не забудь мене, не забудь мене… Очі повні сліз, вона називала мене дитячим прізвиськом — Курчатко. Курчатку, казала вона, не залишай мене тут саму.
СТАРА (до Фотографа). Він ніколи не писав нам. Час од часу котрийсь із друзів переказував, що бачив його то там, то там, що він почуває себе добре, гарний чоловік…
СТАРИЙ (до Красуні). Коли я повернувся, її вже давно поховали. (До першої Пані.) О, так, у нашому будинку є кінотеатр, ресторан, ванні кімнати…
СТАРА (до Полковника). Авжеж, Полковнику, це тому що…
СТАРИЙ. Власне, саме воно.
Безладна розмова поступово згасає.
СТАРА. Аби ж то!
СТАРИЙ. Таким чином, я не… я йому… звичайно…
СТАРА (відповідає безладно). Коротко кажучи.
СТАРИЙ. Нашому і його.
СТАРА. Що ж до.
СТАРИЙ. Я це йому.
СТАРА. Його чи її?
СТАРИЙ. Їх.
СТАРА. Папільйотки… Ну ж бо.
СТАРИЙ. Він не.
СТАРА. Чому?
СТАРИЙ. Так.
СТАРА. Я.
СТАРИЙ. Коротко кажучи.
СТАРА. Коротко кажучи.
СТАРИЙ (до першої Пані). Що ви сказали, мадам?
Кілька хвилин старі сидять непорушно. Потім чути дзвінок.
СТАРИЙ (із збудженням, яке все збільшується). Ідуть. Гості. Ще гості.
СТАРА. Мені здалося, ніби я чую човни…
СТАРИЙ. Зараз відчиню. Іди по стільці. Пробачте, мадам, месьє.
СТАРА (до невидимих осіб, що вже зайшли). Підведіться, будь ласка, на мить. Промовець має скоро бути. Треба підготувати кімнату до конференції. (Стара розставляє стільці, повертаючи їх бильцями до зали.) Допоможіть мені, дякую.
СТАРИЙ (відчиняє двері номер сім). Добридень, мадам, добридень, месьє. Заходьте, будьте ласкаві.
Троє чи четверо з новоприбулих гостей мають дуже високий зріст. Старий мусить ставати навшпиньки, щоб потиснути їм руку. Стара, розставивши стільці, йде за Старим.
СТАРИЙ (знайомлячи гостей). Моя дружина… пан… пані… моя дружина… пан… пані… моя дружина…
СТАРА. Хто вони, всі ці люди, моє серденько?
СТАРИЙ (до Старої). Піди по стільці, люба.
СТАРА. Я не можу робити все!
Бурмочучи, Стара виходить у двері номер сім. Старий з новоприбулими прямує до авансцени.
СТАРИЙ. Не впустіть свого кіноапарата (Знову знайомить гостей.) Полковник… Пані… Красуня… Фотограф… Це журналісти, вони теж прийшли на конференцію, яка от-от має розпочатися… Почекайте ще трохи, вам не доведеться нудьгувати… гуртом… (Стара з'являється з двома стільцями з дверей номер сім.) Давай швидше із своїми стільцями, потрібен ще один.
Стара, бурмочучи, йде ще по один стілець до дверей номер три і повернеться крізь двері номер вісім.
СТАРА. Все гаразд, все гаразд, я роблю те, що можу… я не машина… Хто всі ці люди? (Виходить.)
СТАРИЙ. Сідайте, сідайте, прошу, пані з паніями, пани з панами, чи навпаки, якщо бажаєте… Ми не маємо кращих стільців… це швидше імпровізація… пробачте, візьміть стілець зсередини… вам потрібна авторучка? Зателефонуйте до Майо, вам відповість Моніка… Клод це провидіння… я не маю радіо… отримую всі газети… це залежить від багатьох речей… я керую цими житлами, але не маю штату… треба робити заощадження… ніяких інтерв'ю, прошу вас… зараз же… ну, а згодом побачимо… зараз у вас буде місце, ви зможете сісти… але що вона робить? (Стара з'являється із стільцем з дверей номер вісім.) Швидше, Семірамі!
СТАРА. Я стомилась… Хто всі ці люди?
СТАРИЙ. Поясню тобі пізніше.
СТАРА. А оця? Оця, моє серденько?
СТАРИЙ. Не нервуйся. (До Полковника.) Мій Полковнику, журналістика — ремесло, схоже на ремесло воїна… (До Старої.) Приділи трохи уваги паніям, моя люба. (Дзвінок. Старий поспішає до дверей номер вісім.) Зачекайте хвилинку. (До Старої.) Стільці! Пробачте, панове.
Стара виходить у двері номер три, повертається з дверей номер два. Старий іде відчиняти невидимі глядачам двері номер дев'ять і зникає тієї миті, коли знову з'являється Стара.
СТАРИЙ. Заходьте… заходьте… заходьте… (Знову з'являється з численними невидимими гостями, серед яких мала дитина, що її Старий тримає за руку.) З малими дітьми на наукову конференцію не ходять… бідний малюк, він нудьгуватиме… А якщо почне кричати чи обмочить сукню паніям, от так рахуба! (Веде гостей до середини сцени. Стара приходить з двома стільцями.) Познайомтеся з моєю дружиною. Семірамі, це їхні діти.
СТАРА. Пані, пані… О, які вони славні!
СТАРИЙ. Оцей найменший.
СТАРА. Який він гарненький… гарненький… гарненький!
СТАРИЙ. Стільців не вистачає.
СТАРА. О-ля-ля!
Стара йде по стілець. Тепер вона ходитиме у двері номер два і три з правого боку.
СТАРИЙ. Візьміть малюка на коліна, двох близнят можна посадити на один стілець. Обережно, вони хисткі, стільці з будинку, вони належать його власникові. Так, мої діти, він сваритиметься з нами, він злий… він хотів, аби ми купили у нього стільці, та вони не варті того. (Стара швидко, як тільки може, повертається із стільцем.) Ви всі не знайомі між собою… бачите одне одного вперше… (До Старої.) Семірамі, допоможи мені познайомити гостей.
СТАРА. Хто всі ці люди? Я познайомлю, з вашого дозволу, познайомлю вас, та хто ж вони?
СТАРИЙ. Дозвольте рекомендувати вам… щоб я вам рекомендував… щоб я вам її рекомендував… Пан, пані, панянка… пан… пані… пані… пан…
СТАРА (до Старого). Ти одягнув свій тільник? (До гостей.) Пан, пані, пан…
СТАРИЙ. Гості!
Знову дзвінок.