— Передайте жінкам, котрі землю завезли і квіти саджали. Нехай доглядають надалі. Тільки ж по совісті. Я тимчасово поїду, але сюди приходитимуть родичі.
Він кивнув на Тетяну і Дідулу.
Ті відповідно подивилися на бригадира.
По дорозі додому Тетяна спитала:
— Коли це я тобі родичкою стала?
Замість Михайла відповів Євген Петрович:
— А хто в нього, крім нас, тут є?
У вогонь першими полетіли паки не таких давніх газет — історія горталася навспак. Горіли вони неохоче, обвуглювалися, тліли, дим їв очі. Надалі довелося розв'язувати шпагат на кожній пачці, і кострище один за одним поглинало роки — дев'яностий, вісімдесят дев'ятий, вісімдесят восьмий…
Коли дійшли до воєнних років, Тетяна зупинила конвеєр, одну за одною переглядала окупаційні газетки і так само одну по одній кидала в огонь.
— Що ти шукаєш?
Тетяна не відповіла, лише швидше розгортала вже добряче зжовклі, ламкі аркуші. Нарешті зупинилася:
— Знайшла. Іди сюди, Михайле. Читай.
Вона показала на жирний заголовок.
Михайло пробіг очима кілька абзаців, далі читати не схотів:
— Навіщо воно? Велика Німеччина нарешті визволила український народ від червоного поміру, себто чуми, принесла свободу, ну й так далі. Новий порядок, фюрер. Джентльменський набір колаборанта. Хоч іди руки мий. Чого воно тебе зацікавило?
— Ти на підпис подивись.
— Якийсь Г. Шульженко.
— Якийсь… Батько. Мій.
— Ти — серйозно?
— Це його псевдонім. Оце б послати в Канаду, щоб не хизувався. Він же там борець не тільки проти радянської влади, а й проти фашизму.
Михайло відклав газетку вбік:
— Знаєш, Тетяно, хай йому грець, тому Шульженкові. Батько все ж таки.
— Так паскудно, соромно…
— Ти тут до чого? То йому нехай пече.
— У тім-то й річ, що не пече і не болить.
— Слухай, усе те чортополохом поросло. Ну, був такий собі Шульженко — і здимів. Розуму вистачило справжнім прізвищем не підписувати.
— Але я — я ж знаю.
— Облиш. Спалимо зараз цю купу гною — і до побачення. Як декларував сталінський гуманізм: діти за батьків не відповідають.
— Не блазнюй.
— Я серйозно.
Розходився вітерець, у тепле повітря піднявся попіл, злітали вгору звуглені пластини газетних сторінок, схожі на аркуші копірувального паперу.
До вечора вони спалили все. Михайло не пошкодував навіть газет дев'ятнадцятого-двадцятого років.
— Усе це є в архівах, вони переважно не горять. Гаплик. Філію пекла закрито. Іди, Тетяно, під душ — все волосся у попелі. Ти як героїня античної драми. Після загибелі героя.
— На себе глянь, кочегаре. Може, дурницю ми втнули — оце пожарище?
— Ні. Вогонь очищує. Вважай, епоху спалили. їй-богу, я без патетики.
З-за спини почувся голос Євгена Петровича.
— Хто тут диму наробив? На всю Куренівку паленим тхне.
— Ти вдихаєш дим історії. Піди принеси простирадло свіже. У шафі в спальні, махрове. Афродіта піде під душ.
Того дня вони вечеряли втрьох. Михайло насилу вмовив Тетяну, аби опікувалася грішми, — в неї буде доручення до банку. Вдома тримати не схотіла: мати не дозволила б, боїться зайвої сотні. Хоча до від'їзду лишався час, настрій у Михайла був чемоданний.
Напередодні він говорив з Бандою — скучив. Його у Нью-Йорку чекала не тільки родина. Галерейник продав дві роботи Джмеля і чекав автора, аби оформити все, як належить.
Телефонував Курт Ціммерман. Проспект берлінської виставки віддрукували, галерейник був задоволений якістю. Відкриття планувалося на початок жовтня. Що ж, це трохи затримає його повернення додому, зате не доведеться зайвий раз перетинати океан.
Усе йшло, як належить, радіти б тому, що справи влаштовуються якнайкраще, та Михайло підупав на настрої.
— Не розумію, — хрипкий баритон Дідули, трохи пом'якшений коньяком, звучав умиротворено й розважливо. — їдеш у благополучну Європу, далі — в благословенну Америку, похазяйнував по-справжньому, до матінки України притулився — чого тобі іще? Он міністр виставку пообіцяв. Чого киснеш?
— Не знаю, Петровичу. Коли тікав звідси, ні за чим не шкодував. А нині — мулько якось. Не думав, що закопаний тут пуп озветься: куди ти, мовляв, Джмелю?
— Ну-у-у, то вже сантименти.
Тетяна досі мовчала, слухала, зупиняючи погляд то на Дідулі і його акуратній борідці, то на Михайлові.
— Не забирайся у хащі, голубе, — сказала нарешті. — Ти вільний козак, усе в тебе гаразд. Хочеш — приїзди з сім'єю, є куди. Тільки, Михайле, я ж тебе знаю: побачиш, що в нашому казані вариться, як понюхаєш чи, чого доброго, ще й скуштуєш — не витримаєш. Ти ж ніколи не ліз у політику, чи не так? Сам казав про Паризьку комуну і Тьєра — трохи схоже нині в нас. Мадам демократію то в ліжко тягнуть, ніби по любові, то погрожують зґвалтувати, як пручатиметься, а вона лише очима кліпає. Не твоя це, Джмелю, поки що Україна. 1 не моя. Хіба не так, Євгене?
Михайло вперше почув, що вона обійшлася без по батькові.
— Михайло тобі, Тетяно, ніколи про стигму не казав? Що ми тавровані?
— Чула, чого ж.
— Ти, мабуть, маєш рацію, гаряча голово. Тільки тавро це не свіже, радянське, йому майже три з половиною століття. Богданчики, даруйте, срані, а не президенти. Все. Скінчив. Аплодисментів не треба. Роби своє, Михайле. Я — своє. Тетяна — своє. Я так розумію незалежність.
Дідула розхвилювався.
— Може, досить на сьогодні і сантиментів, і пафосу? Я згодна з тобою, Євгене, але Гайд-парк закрито. Чи це неможливо? Давайте краще вип'ємо зате, щоб Михайло повертався частіше.
— Та я б не їхав узагалі. Забрав би своїх, хай там що. Але… Дерево пересаджуєш — і то ризикуєш. Чи прийметься, невідомо. Я пам'ятаю, яку цьому дворі було. Не схотіли рости дерева — і квит… Будьмо. За нас.
Бригадир умовив Михайла обшити стіни майстерні вагонкою, і весь цей простір задихав, зажив новим життям: геть вивітрився сталий запах плісняви і земляної вогкості, світло-жовта емаль, що нею пофарбували дошки підлоги, давала ефект ще більшого наповнення світлом і без того світлої зали з вікнами на півстіни. Нічим не гірша майстерня, ніж та, в якій він працював у домі Ігора Швеллера під Нью-Йорком. Ні, краща, просторіша, а головне — своя. Він загодя заздрив Дідулі: тут не схочеш — а все одно працюватимеш. Кілька разів на день він заходив сюди з відчуттям, яке важко було визначити. Не була то радість господаря, для якого ремонт — позаду, не втіха власника, котрий придбав нарешті бажану річ. Точніше, мабуть, було б сказати собі: стаєш, Джмелю, дитиною, яка побачила нову іграшку, вперше взяла її в руки і не знає, з ким поділитися своєю радістю, захватом, бо тримати це щастя в собі немає можливості.