Знайшов він Дідулу випадково. Двері невеличкої кімнати за кілька кроків від початку експозиції прочинилися, і Михайло побачив Євгена Петровича за столом, заставленим напоями і наїдками.
— Михайле, голубе, заходь! — загукав Дідула. — Оце по тебе щойно відправив легата.
Євген Петрович порекомендував Джмеля товариству, всадовив за стіл.
Дідула прийняв добру чарку, та й гості, з усього було видно, не відставали, тож Михайло вирішив не псувати Євгенові Петровичу кураж.
— Тут, Михайле, мої друзі з міністерства, з міськради, мої дорогі меценати, народний депутат, на дозвіллі — художник. Імен одразу не запам'ятаєш все одно.
Довелося вдавати, що п'є справжню чарку, хоча наливав собі воду, сподіваючись усе-таки здійснити свій план. Коли Дідула залишив на якийсь час VIP-персон, аби поглянути, що робиться на виставці, за ним подався й Михайло.
— У мене серйозна розмова до тебе, Петровичу. Зможеш за годину-другу звільнитися?
— А що сталося?
— Проблема, причім досить серйозна. Я б тебе до себе забрав, під яблуні, на свіже повітря. Жінка не лаятиме, якщо заночуєш у мене?
Дідула розреготався:
— Аби й була — хіба я не козак? Нема в мене дружини. Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Ну, не завжди сам, але ніхто мною не командує.
— Не завжди це добре.
— Та як тобі сказати… Все одно клопіт. Хоча й приємний — на старості літ розрада.
— То як вирішимо? На інший день перекласти?
— Кажеш, серйозна проблема? Така, що на одній нозі не розв'язується?
— Саме так.
— Тоді розберуся з гостями — і я твій. Розумієш, там люди, варті уваги. Ніякий біс — ні спілка, ні міністерство — і копійки на виставку не дадуть, а ці — залюбки. Причім, повір, од щирого серця. З мене їм толку — як із цапа молока. Ну, хіба що етюдик подарую. Такі в нас нині справи. Не можу я їх покинути напризволяще.
Спливла третя пополудні. Михайло давно залишив музей, бо повітря у залах стало нестерпно задушливим, а кондиціонери чи не працювали, чи їх просто не було — він не зауважив. Михайло курив неподалік від скульптури Рєпіна. Проходили купками і поодинці відвідувачі виставки, серед них він помітив кілька облич тих, кого Дідула приймав окремо. Нарешті вийшов іменинник у гурті молоді, переважно дівчат, усміхнений і, на перший погляд, не дуже хмільний, хіба що поголені щоки, вільні від артистично підстриженої іспанської борідки, зайве червоніли.
Дорогою заїхали на Лук'янівський ринок, Михайло набрав усякої всячини — копченої підчеревини, сьомги, бринзи, диню, велетенського кавуна, коньяку, вина, води, баранини на шашлики, кілька свіжих кругів лавашу.
— Побійся Бога, Мишку, хто ж оце все з'їсть і вип'є?
— Хто ж, як не ми?
Михайло радів, що Дідула не перебрав у музеї, але, виявилось, завчасу: Петровича в машині зморило, і він закуняв, відкинувши красиву голову з шевелюрою на край спинки заднього сидіння.
Коли приїхали, Євгену Петровичу прокидатися не хотілося, і, з превеликими труднощами завівши в дім, Михайло поклав його на широкий диван у вітальні, накрив пледом і полишив відпочивати.
Дідула прокинувся надвечір і спершу не міг уторопати, куди це його занесло: сутінкова незнайома кімната, пахощі димку звідкілясь, неясні голоси знадвору, один, здається, жіночий. Аж потім пригадав машину, ринок, затію Михайла і, потягнувшися всім тілом, як замолоду, вийшов з будинку в теплий синіючий вечір.
Поки Дідула спав, Михайло нашвидку замаринував баранину, напалив вугілля у рівчачку за хатою. Побачивши рух у сусідському дворі, зайшла Тетяна.
— Ти що, наміривсь хату спалити?
— Піди краще шампури пошукай на кухні.
— Урочистий прийом? З якої нагоди?
— Нагода спить у вітальні, не лякайся і нагоду не злякай.
Тетяна недобре зиркнула на Джмеля:
— Що за нагода? Якої статі?
У Михайла був гарний настрій.
— Ще не знаю. Побачимо ввечері.
— Що ти верзеш? і
— Іди по шампури.
Повернулася Тетяна, сміючись.
— Я вже думала, сусід у гречку скаче.
— Знаєш, як чехи гречану крупу взивають? Поганка.
— Чого б то? Теж мені слов'яни понімечені. Хто там у тебе спить?
— Не роздивилася? Не впізнала? Хоча — коли то було… Дідула, мій учитель, вважай, найперший. Метр, професор, холостяк. Народний художник. Іди на стіл збирай, надворі сядемо.
Чи боїшся?
— Ти, Джмелю, не гуди вколо мене, не вжалиш. Поглянемо на твого холостяка.
З-за рогу з'явилася постать Дідули.
— Ось він я, глядіть, голубонько. Якщо не помиляюся, звуть вас Тетяна. Як була красуня, так і лишилася. А я дід Євген, якого ви геть не пам'ятаєте.
Тетяна придивлялася до гостя з недовірою, але сутінки ховали нюанси.
— Ну, піду на стіл збирати.
Михайло низав баранину. Дрова перегоріли, жар брався блідим попелом.
— Петровичу, як ти ставишся до душу? Хочеш?
— Залюбки.
— Зараз простирадло принесу.
Відсвіжений душем, сяючий, як нова копійка, Євген Петрович сипав за столом анекдотами і компліментами. Шашлики з молодої баранини танули в роті. Коньяк запивали принесеним Тетяною домашнім квасом і збиралися запатентувати цей спосіб споживання благородного напою. Вечір здав свої повноваження ночі, але цього ніхто не помітив. Говорили про все і ні про що, аж поки Михайло не спитав:
— Петровичу, скажи, як тобі нині живеться? Я все не можу зрозуміти, що змінилося. Ну, харчі, одяг, меблі, авта, — бачу. Конституція. А люди як? Ті самі чи хоч трохи інші?
— Так гарно сидимо, а ти… Побудеш більше, сам відповідь знайдеш.
Тетяна явно не хотіла серйозної розмови, її влаштовувала увага Дідули, а він на неї не скупився.
— Розумієш, я б збрехав, якби почав співати осанну новим часам. Але й ганити якось не випадає. Хтось змінився, хтось розізлився, одному пахне трояндами, другому — лайном. Одне скажу: як у казці — одним махом — не буде. А чого ти раптом? Думаєш, чи варт додому вертатися? Якщо хочеш мою думку — не жени коней. Скучив?
— За домом батьківським — так. За тобою. Тетяною. За її мамою. Але як згадаю олов'яні очі придурків, котрі вважають себе помазаниками Божими, всю оту свинцеву глупоту, ряджену під вищу справедливість, підстрижені під нуль мізки, весь отой ідеологічний концтабір — сироти на тілі виступають. Ну, повернуся, сім'ю привезу — а раптом знову те саме? Не хочу ризикувати. Не вірю попам-розстригам.