Віктор став перед її очі студентом авіаційного інституту. Синя форма личила молодому мужчині, який зустрів її біля службового входу після вечірньої вистави, у котрій Ларисі дісталася роль чергової покоївки у побутовій драмі, ще й з волі драматурга виходити на сцену їй доводилося майже до кінця дійства. Роздратування і втома зникли вмить, коли вона побачила Віктора з квітами в руці, із гарячими закоханими очима на вродливому змужнілому обличчі. Навряд чи знайшлася б на білому світі жінка, яка за таких обставин заховалася б за машкарою байдужості чи ворожості, подумала б про свою репутацію, перш ніж реагувати на приємну, що не кажи, несподіванку.
Виходили колеги й колежанки, дехто з жінок, погано ховаючи заздрість, кидав погляди в їхній бік, і Лариса повела Віктора подалі від стін храму мистецтва. Він їхав з нею в тролейбусі, загородивши жінку від пасажирів ще ширшими, ніж раніше, плечима, і вона якоїсь миті, майже до нестями злякавшись цього відчуття, подумала про неминучість того, що мало між ними нарешті статися. Коли — невідомо, де — невідомо, й узагалі невідомо, чи станеться.
Серед постулатів людського досвіду й мудрості є такий, що, на жаль, щоразу — в різних одмінах і за будь-яких обставин — справджується: біда не приходить сама. Щойно прогриміли перші залпи ідеологічної артилерії. Били по квадратах, на кого Бог пошле. Защібнувши під саме підборіддя свої плащі, інквізитори бродили зонами обстрілу, вишукуючи вцілілих і недобитих, проголошували анафеми і тягли на покаянну сповідь слабкодухих, аби всім стало ясно, що ідейна чистота — благо, а мистецькі пошуки, вагання, сумніви, всілякі "ізми", крім одного, — від лукавого. Коли критичні блискавки почали свій танець над головами відомих монументалістів, живописців, яким набридли канонічні сюжети і невтримний, як енурез, мажор, Михайло не витримав і сказав на відповідальному зібранні (за участю партійного керівництва — казеннопиких гомункулюсів зі стигмою всесвітньої печалі від барм мудрості і недоступного іншим знання на обличчі) все, що він думає з приводу гонінь на талановитих людей, винних лише в тому, що мислять і працюють не як запрограмовані роботи, а саме як митці.
Йому казали, що не варто плювати проти вітру. Микола — той буквально молив Михайла не підставлятися: "Нічого не зміниш, а собі напсуєш так, що потім не знатимеш, де заховатись". Не послухав. На зборах ніхто йому не заперечив. Лишень після них, коли, за неписаною традицією, народ гуртувався, аби десь посидіти за чаркою соку, Михайло спостеріг, як колеги, завжди раді товариству Джмеля, бо частенько платив за всіх, швиденько зникають за дверима вестибюля, вдавши з себе заклопотаних, відданих сім'ї мужів.
Жора Подільський, для якого максимальною дозою були сто п'ятдесят, випив цього вечора подвійну норму і не схмелів, як бувало, лише частіше, ніж звичайно, повторював свій знаменитий сороміцький тост-замовляння: "Хай у наших ворогів члени на лобах повиростають, тільки маленькі-маленькі", — і цього разу не облагороджував примовку заміною питомого замашного слівця на пристойний синонім.
Ворогам, звичайно, від того нічого не сподіялось лихого, а Михайла звідусюд обклеїли ярликами, виставили таким, що по ньому чи помір пройшовся, чи вселилася в нього лепра; а на додачу ще й натякали на зсуви у психічному здоров'ї донедавна цілком здорової молодої людини, багатообіцяючого таланту, що йому б сягати висот на шляху, освяченому методом, а його, бач, затягли у свої печери демони індивідуалізму, абстракціонізму, націоналізму і спотворили світле обдарування.
Ну, звичайно, не так густо брався дьоготь на критичні квачі, але ігри вколо Михайла все ж скидалися на ритуальний танець людожерів у передчутті поживи біля щойно розпаленого вогнища.
Треба ж було саме в час, коли Михайлові роботи познімали з готової експозиції республіканської виставки, коли документи на премію закинули до шухляди, коли експерти мінкультури обійшли своєю увагою роботи Джмеля, хоча вони були вищими на голову від інших, і не закупили жодної, віддавши перевагу виплодам ширвжиткового натхнення, — саме тоді Лариса, в розповні своїх високих почуттів і терзань, уже готова впасти в обійми молодої закоханої людини, вирішила знову посвятити чоловіка у свої боріння і переживання. Півроку таємних побачень з Віктором зробили своє: вона не могла далі опиратися його молодій жазі і, щоб освятити своє неминуче гріхопадіння, вирішила висповідатися Михайлові.
Саме так зрозумів її Джміль, хоча Лариса не шкодувала запевнень у любові до чоловіка, але нічого не могла вдіяти з собою, отож просила чи допомоги, чи благословіння, — з'ясувати, чого саме, було непосильним для здорового глузду завданням. Лариса вважала, що чинить чесно. Власне, у тому не було нічого нового — повторення пройденого. Яка чесність? Яка любов? Невже вона думає, що роль святого вітця, котрий відпускає гріхи, — для Михайла? 1 підставляти другу щоку він був не здатен, не вважав це християнською чеснотою — скоріше вимушеною мораллю вбогих духом і тілом. Нехай уже судять його небеса за єресь.
Лариса говорила й говорила: "Прости, що роблю тобі боляче… Я не хотіла… Це сильніше за мене… Якби тебе не любила, було б легше — ти нічого не дізнався б… Я так не можу… Порадь…"
За вікнами мерзла глуха січнева ніч. У Михайла не було ні сил, ані бажання, ані навіть потреби вичерпувати воду з сімейного човна, продірявленого вдруге, і тепер, що не роби, — приреченого. Лариса нагадувала йому кішку, яку завела колись мати у куренівському домі, аби вивела мишей. З роботою киця впоралась, але взяла паскудну звичку гидити в хаті і тільки в одному місці, на килимі. Що не робила мати, як не вчила кляте створіння — і носом тицяла, і віником била, і виганяла з хати, все одно кішка знаходила слушну мить, аби "віддячити" людям, які ростили, годували, зрештою, любили її. Кінець-кінцем кішку завезли в мамине село, де вона справно ловила мишей, навіть пацюків не боялася, ганяла з двору собак і жодного разу не зробила паскудства у хаті, хоча нові хазяї до неї ставилися байдужісінько, і життя її в селі набрало спартанських рис, геть відмінних від райського міського існування. Чому та клята тваринка відповідала злом на добро і відданістю на цілковиту байдужість? Хто б узявся пояснити цей феномен?