Дівчина стояла за хвірткою, уже в дворі, але далі не йшла — чи Букета боялася, чи без дозволу не сміла. Єфрем підійшов до цього Божого створіння, вбраного у лахміття, з вузликом у руці. "Ти хто? Ти чия?" — "Надія. Надька. З Вінниччини. Христа ради, дайте щось попоїсти". — "Скільки тобі років?" — "Вісімнадцять".
Єфрем не повірив: ну, чотирнадцять, можливо. "Ходімо". Надія ступала за ним боязко, у передпокої роззулася, поставивши щось схоже на черевики, мотузком обмотане, за порогом. У їдальні — величезній їхній джмелівській їдальні — вона так само боязко присіла на краєчок стільця, поклавши тонюсінькі руки не на стіл, а на колінця. Єфрем зачепив поглядом ті гостряки, що виглядали зі спіднички, і подумав: "Дівчина щось вигадує, на таких ногах дійти до Києва".
На неділю Єфрему готувалося і перше, і друге — решту днів обідав на фабриці, а сніданки-вечері капарив сам, як під боком не було подільської молодички. Вона приходила, коли хотіла або коли могла: забіжить, поприбирає, наготує, переночує як палка коханка — і здиміє чи на пару днів, чи на тиждень. Вона торгувала на Житньому базарі, точніше, була перекупкою: весною — зелень, ранні овочі, влітку — все, чим тепла пора багата, восени — виноградом, узимку здебільшого салом і м'ясом. У Катерини був свій будинок неподалік базару, а чоловіка не було — першого й законного вигнала, бо жлуктив горілку надміру і гроші почав красти; а хто вряди-годи накидав на неї оком, довго не тримався, бо молодиця була з характером — дай Бог мужику такий незалежний і загонистий.
Єфрем уже подумував узяти Катерину за жінку. Сумно було і незатишно, як батька не стало, а так — жива душа в домі, та ще й вродлива, з гострим язичком і в ліжку справна. Сказав якось: "Лишайся в мене. Розпишемось". Катерина ніби знала зарані, що Єфрем таке скаже, бо довго з відповіддю не барилася: "Знаєш, Єфреме, ти мужик по мені, я б, може, і пішла за тебе. Та була у ворожки, і вона нам інше наворожила. Давай так: буду з тобою, скільки доля відпустить, а там… Може, й оженю тебе, тоді й попрощаємось". — "Віриш ворожкам?" — "Не всяким. Ця — серйозна". — "Чи вже й жінку мені нагледіла?" Катерина замість усміхнутися сказала серйозно: "Ще ні. І не збираюся. Вона сама об'явиться".
Єфрем виніс миску гарячого борщу, хліба, нарізав домашньої ковбаси — Катерина носила базарну, смачну. Прийшла дівчина дивилася на все те страшними, голодними очима і не брала до рук ложки — отак і сиділа мовчки, аж поки не похилилася набік і упала б, якби Єфрем не підхопив те висохле, кволе тільце.
Він саме кропив водою Надійчине обличчя, поплескував по щоках, коли прийшла Катерина. "О Господи!" — тільки й сказала, вигнала Єфрема, роздягнула дівчину на диванчику, куди поклав її Єфрем, наносила теплої води, тут-таки ж вимила ребра та шкіру, мініатюрні груденята, змила ноги, перевдягнула у свою простору сорочку, спідницю, накинула на плечі хустку. Надійка прийшла до тями, не боронилася перед незнайомою жінкою, тільки плакала майже без сліз, ледь схлипуючи. "Ти коли востаннє їла?" — "Не пам'ятаю".
Катерина годувала прийшлу дівчину з ложки, давала потроху і сама ледь не плакала, коли вона схопила шматок ковбаси і затисла його в зубах, як у капкані. "Не можна тобі, виплюнь!" Та відібрати ту нещасну ковбасу в голодної до смерті дівчини не змогла — так міцно тримала бідолашна свою здобич. "Будеш потроху їсти, зрозуміла? Як напхаєш поспіхом шлунок — кінець тобі. Полеж, відпочинь, потім іще поїси".
Дівчина заснула на диванчику, як тільки голова впала на подушку.
Єфрем і Катерина сиділи мовчки за столом, позиркуючи на несподівану гостю.
"Оце таке по всіх краях, — прошепотіла Катерина. — Голод кругом. І як вона крізь міліцію проскочила? Кажуть, через мерців люди вранці переступають, як на роботу йдуть. Були на базарі з Прорізної, з Хрещатика, розказували". — "А в газетах — ані слова". — "Читай свої газети, читай. Дулю ти там правду вичитаєш".
Катерина знала про дивну пристрасть Єфрема до газет. Власне, назвати пристрастю збирання чи, як хочете, колекціонування газет було б перебільшенням. То батько Іван Оникійович мав дивацьку звичку збирати пресу і дбайливо підшивати газети по роках. Коли його не стало, Єфрем хотів був спалити ті стоси паперу, що зберігалися на спеціальних полицях у стайні, але передумав. Щось йому підказало: то пам'ять про батька, не роби цього. Щось же думав тато, коли збирав? Що саме? Може, це відкриється йому, якщо продовжить цю затію?
І Єфрем призвичаївся купувати газети і складати їх, прочитавши, докупи, аби в кінці року обгорнути цератою, обв'язати шпагатом і покласти на полицю.
Тижнів за два Надійка оклигала, личко округлилося, навіть щось схоже на рум'янець з'явилося на вилицях, поповнішали руки й ноги, рівні, як у хлопця, груди прокинулися і стали схожі на дівочі.
Єфрем придивлявся до дівчини і не розпитував ні про що. І вона мовчаладо пори, тільки якось, опустивши очі додолу, спитала: "Ви мене не проженете?" — "Не бійся, — сказав Єфрем. — Живи".
До дівчини придивлялася й Катерина — як прибирає, порається на кухні. "У тебе якісь документи є, мала?" — "Немає. Звідки? Нам нічого не дають… Щоб не повтікали всі… Уже не втечуть…". Надійка заплакала. "А твої рідні? Живі?" Дівчина не відповіла, затулилася рушничком і заголосила. Коли заспокоїлась, сказала: "Тато помер перший. Мати збожеволіла. З ножем за сестрами і братиком ганялася. Застрелили її. Малі вмирали. Чим годувати? Сама поховала. Всіх трьох". — "Як же — ти?" — "Не знаю. Пішла світ за очі. Коників у полі їла". Губи у дівчини знову затремтіли. "Ну, ну, годі. Все. Житимеш за себе і за всіх своїх, Надійко. Ім'я у тебе хороше. Ім'я багато важить, повір. Надійся, дитино…"
Пізньої осені, коли Надія уже почувалася в Єфремовому домі більш певно, Катерина принесла їй свідоцтво про народження. "Це тобі, щоб ніхто не чіплявся. По батькові ти як? Петрівна? Ні? А як? Кирилівна? Будеш тепер Петрівна. Звикай. Батько — Петро Петрович. Мати — Килина Яківна. Арік народження вгадала? Дванадцятий? П'ятнадцятий… Нічого, так навіть краще…". Катерина всміхнулася якось загадково. "Тепер можна і про паспорт подумати". — "А… де ви це взяли?" — "Багато знатимеш — важче житимеш. На базарі всякого добра багато…". — "Але ж я — Синиченко. А тут — Козій…". — "Не біда. Зате ти тепер — киянка, а не біженка…"