— Що, нового генія відкрили?
— Не треба, Михайле, їй-богу, нетреба… Щирості народних митців заздрити треба, а не насміхатися.
— Чого це ви раптом? І не думав.
— Даруйте, сам помічаю, що став на людей гавкати, як покинутий пес на ретязі. Всі думають: дурний собака, а він проситься, щоб одв'язали, бо здохне.
— Що, так погано?
— Ні, ні, особисто в мене, як нині кажуть, без проблем.
— Ніколи не питав, Жоро, вибачте, ви сімейний? Ну, дружина, діти?
Подільський відповів не відразу. Видно було, що Михайло завдав своєю ведмежою цікавістю болю. Але Георгій переборов себе:
— Жінки — не для мене. Не будемо про це. Краще скажіть, ви давно повернулися?
— Кілька днів.
— Де були? Кого бачили? Повертатися не думаєте?
— Не думав про це. Поки що. Подихаю рідним повітрям, роздивлюсь, що й до чого. В новій Україні.
— Звичайно, звичайно. Мабуть, колег своїх колишніх хочете побачити?
— Декого хотілося б. Не всіх.
— Як не заперечуєте, я допоможу — телефони, адреси. Можемо зараз же зайти до приймальні, дівчата відшукають. Та й довідник же є! Я вам презентую!
Подільський вийняв з портфеля трохи потерту книжечку.
— Не треба. Не хочу. Боюся, що для мене там — некрополь. Ви, Жоро, Дідулу Євгена Петровича пам'ятаєте?
— Чому — пам'ятаєте? Знаю.
— Чесно кажучи, боявся питати — стільки літ минуло…
— Живий, живісінький наш Дідула. Йому днями — сімдесят п'ять, і виставка його у російському музеї відкривається. Чи не завтра. Зараз уточню.
Георгій підійшов до трійці, котра й досі засідала коло стіни, приступивши до другої пляшки.
— У п'ятницю, о дванадцятій, відкриття. Через два дні. Хлопці про вас питали.
— Художники?
— Так, і пристойні. Знають ваше прізвище. Кажуть, і роботи.
— Щось не віриться.
— Молодь нині знає більше про світ. їздять, бачать, порівнюють. Щоправда, більшість цікавить матеріальний успіх, але я їх не засуджую.
— Бути бідним генієм не престижно. Успіх потрібен живим. Я це знаю. І поганого в тому нічого не бачу. Вся штука — в критеріях.
— Михайле, ви справді так думаєте? Які ж критерії — особисті чи суспільні?
— І те, і друге — на одній площині, як у стрічці Мебіуса. Здається, там їх дві, а насправді — одна. Втім, усе це — слова. Ніхто не спрогнозує успіх — ваш чи мій. Лотерея. Джек-пот.
— Не спрощуйте. Ви ще тут подавали надії — ще й які! Я пам'ятаю ваш триптих… На виставці молодих, десь на початку шістдесятих.
— Три дні протримався в експозиції, я вже думав — проїхали, коли на четвертий — зняли.
— А що ж ви хотіли. Мотря бачить у бурштиновому персні Мазепу, він — її, а між ними — волошкове поле і церква на овиді. Дивуюся, як узагалі та робота пройшла сито в ті часи.
— Голові техніка сподобалася. І назвою він комісію переконував: "Закохані" — це життєствердно. То вже потім якийсь мистецтвознавець у цивільному забив тривогу: націоналізм. І газетки постаралися. Це ж ви тоді, Жоро, радили мені кинути їм кістку, пам'ятаєте?
— Можливо. Напевно. Ви, мабуть, вбачали в цьому боягузство? Так. Я боявся за таких, як ви.
— Та нехай йому, знайшли, про що говорити. Було — й загуло. У вас є час, Георгію? Давайте пообідаємо по-людськи.
Обрали ресторан готелю "Москва". Михайло ненавидів лакейськи вимогливі, нахабні погляди челяді в готелях, ресторанах і, щоб не завдавати прикрощів Подільському — його одяг програвав поряд з Михайловим — відразу тицьнув молодому церберу долари.
Обідали довго. Георгій розпитував про Америку, Михайло — про Київ. Відставивши вбік чашку з досить пристойною кавою, Михайло закурив місцевий "Мальборо", відразу ж помітивши різницю в якості: що не кажи, тамтешні — кращі.
— Вивіску на готелі і досі не змінили…
— Яку? А, тут? Ідуть дебати. Одні вважають ненормальним, що на Майдан Незалежності дивиться згори назва столиці колишньої метрополії; інші — за вічну дружбу, задля неї готові, по-моєму, замість Богдана на Софійському майдані поставити Мініна й Пожарського.
— А Ленін на бульварі досі — на Бессарабці?
— Стоятиме довго. Ви, Михайле, мабуть, не дуже цікавилися нашими політичними баталіями?
— Спершу цікавився, а потім перестав. Усе за Леніним: крок уперед, два — назад. Знаєте, мене аж трусить, коли нерішучість політиків пояснюють особливостями національного характеру: "Два українці — три гетьмани"; "Хай у сусіди корова здохне".
Не в тому річ — тавро в'їлося, стигма — у крові, що царська, що радянська — один чорт.
— Ви, Михайле, радикал. А переважна більшість людей — угодовці.
— Можливо. Але навіщо тоді козиряти своєю незалежністю? Яка незалежність? Який суверенітет? Гавкне якийсь цуцик з Кремля — і вже переляк.
— А кажете — не цікавитесь політикою…
— Хай їй біс. Даруйте, я надто емоційно… Пристойні люди про політику воліють не говорити. Забагато честі. Коли права людини збережено, є свобода слова, достойний рівень життя — навіщо їй знати, хто там на чолі партії гостроконечників чи тупоконечників?
Подільський видобув із себе короткий смішок:
— Ви багато хочете. Політики Свіфта не читають, не читали і не читатимуть. Вони самі — харч для майбутніх Свіфтів. Вам пощастило, що після виборів приїхали, а то б такого наслухались і надивилися…
— Смерть не вибирає…
— Вибачте, я не хотів, — Георгій притис руки до полотняного піджака у тому місці, де билося його серце.
— Пусте, Мені цікаво, чи переймався останні роки мій покійний батько політикою? Все життя, дивак, газети збирав, читав, але ніколи від нього я не чув коментарів.
— Скільки йому було?
— Десятий десяток ішов.
— Нам стільки й не сниться. Один мій знайомий, пристойна людина, хоча й член вашої улюбленої партії, називає покоління наших батьків — "стара школа". З пієтетом, без іронії, з шанобою. Вважає, що їхній заміс — справжній, а наш — так, нашвидкуруч.
Час був пообідній, в залі порожньо, крім них — ще двоє відвідувачів. Сходилися музиканти, пролунав акорд на синтезаторі, бренькнула електрогітара.
Михайло запропонував Подільському таксі, але той відмовився. Попрощалися до завтра.
Михайло згадав, що в будинку немає телевізора. Точніше, є, але не працює. Років йому стільки, скільки Михайла тут не було, — музейна річ. Зупинилися біля універмагу на Подолі, водій допоміг занести величезну коробку на заднє сидіння, а у дворі — доправити "Самсунг" на місце у вітальні. Справді, невідомо, скільки він тут пробуде, ящик допоможе адаптуватися.