Потім уже на кутку виникла легенда про те, що від будинку Джмелів до церкви за непам'ятних часів було прокопано підземний хід і саме ним скарбник пройшов до церкви. Богомільні старушенції гомоніли між собою і про те, що Івана Оникійовича Божа Мати накрила своїм омофором, аби сховати від очей бузувірів. Хтозна, як воно було там насправді, але церковний скарбник (батюшка давно вже покинув мирян і церкву, втік кудись, подейкували, що до Криму) став на оборону покривдженої і зневаженої віри. Він кидав униз, в налиту зненавистю юрму, слова про милосердя Боже, про Господній суд, а наркотизована безкарним руйнуванням молодь реготала. Внизу були прийшлі з Подолу молодики і один свій, пришелепкуватий бугай, котрий на свята і після них тинявся сусідськими дворами, випрохуючи дармову чарку.
Дід Джміль не чув своїх слів — таке ревище чинилося. Вже хтось запалював уламки іконостаса і покидані на купу ікони. І ван Оникійович закричав несамовито і стрибнув з-під купола, розкинувши руки, наче крила ластівки. Він упав на одного з харцизів, зламавши йому шию своїм сухим, але ще не оджилим тілом.
Молоді варвари рвонули із церкви врозсипну. Вогонь тільки лизнув ікони — і змалів, погас, напустивши благовонного чаду. Посходилися жінки, винесли тіло Івана Оникійовича, поплакали.
Поховали його на Сирецькому кладовищі. Син скарбника на тоді був у від'їзді — як ударник праці переймав досвід у Москві. Як найліпшого шевця, відрядила його міська взуттєва фабрика. Єфрем — таке ім'я дав Іван Оникійович синові — по приїзді влаштував дев'ятини по батькові. Зійшовся куток, сиділи по-сільському довго. Якась із бабусь шепнула Єфрему, аби гнав з-за столу Макарчика, недорікуватого здорованя, котрий мостився біля слоїка з варенухою, і сказала, чому не місце гевалу на поминках.
Єфрем, високий, з довгими руками, трохи рудуватий, з чорними бровами — недарма прізвище роду було джмелине (плітки про його походження були таки дурними теревенями), слова не сказав Макарчику, висмикнув його за шкірки з лавиці і повів до хвіртки так само мовчки. Той щось лепетав з переляку — дарма що здоровань, норовом не міг похвалитися. Викинувши хлопця на вулицю, сказав, защіпаючи хвіртку: "Побачу в господі — уб'ю". Коли той поплуганився вгору до своєї хати — вона була крайньою на вулиці, Єфрем сам до себе сказав: "Уб'ю".
Хата Макарчика згоріла взимку, а в ній разом із сином загинув батько Макарчика, такий самий, як і син, бовдур і нероба. Мати втекла від чоловіка давно, витримала років три подружнього щастя, а потім подалася світ за очі. Бачили її десь на Деміївці, переказали чоловікові, але той і пальцем не поворухнув, аби повернути дружину: "На мій вік сук вистачить…".
Казали, що пожежа спалахнула з вини хазяїв: понапивалися, перегріли грубу, бо мерзлякуваті обоє, от вам і кострище на весь куток.
Єфрем Іванович сказав на допиті те саме, що й сусіди. Хоча розпитували його найдовше, бо хтось переказав міліції пригоду з Макарчиком у церкві і на дев'ятинах, але доказів жодних не було, та й літній слідчий знав тутешню манеру нишком показати пальцем на сусіда, навіть доброго.
Так чи інак, а вулиця була переконана, що то саме Єфрем Іванович помстився за смерть батька, більше того — вважала, що вчинив справедливо. Правду знав один Єфрем Джміль, і та правда йому не муляла.
Може, й наймолодший на тоді Джміль пішов би по батьковій церковній лінії, але парубоцькі його літа наспіли у часи нервові й непевні, коли Україна, її достойні мужі були за крок від утілення давніх мрій, коли доти загалом патріархальний Київ завирував, звихрився, зацвів прапорами, вибухав мітингами.
Може, вся та веремія не зачепила б молодого шевця Єфрема, аби не Гриць Шудра, син сусіди Онисима Христофоровича, одноліток і нерозлийвода приятель з дитячих літ.
Онисим Христофорович мав незвичайну для куренівського кутка професію — фотограф, і то неабиякий. Був співвласником ательє на Кузнечній, побіля Караваєвської, вважай, за п'ятнадцять верстов від обійстя, а крім того, ще й вряди-годи на прохання газет або й чиновників знімав важливі події, засідання, робив групові світлини делегатів різних з'їздів, портрети чолових політиків, урядовців. А коли мрії про самостійність були остаточно поховані більшовиками, фотографував і червоних достойників: камері було байдуже до політики, а своїх симпатій Онисим Шудра ніколи не виявляв.
Щоранку до воріт сусідів хвацький візник підганяв дрожки на ресорах і Онисим Христофорович повагом виходив з дому, а за ним — малий Гриць, учень гімназії.
Єфрем набирався освіти у скромній церковно-приходській на Подолі, до науки загалом особливого нахилу не мав і аніскілечки не заздрив гімназистові Грицю. Навпаки, Гриць заздрив своєму однолітку — його силі, спритності, волі, яку батько йому дозволяв, на відміну від власного предка, а особливо матері, яка й кроку не давала ступити синові без напучувань, нагінок і попереджень.
Єфрем виростав без матері — померла від дифтериту, дитячої по суті хвороби, коли синові йшов заледве сьомий рік. Узагалі жінки у джмелівському роду не могли надовго зачепитися за життя, ніби наврочено їм було прийти в сім'ю, народити дитя і піти по тому безслідно у кращий світ.
Незадовго до мученицької смерті Іван Оникійович за вечерею, присмаченою доброю чаркою, оповів синові про ту таємницю роду (ні, яка ж то таємниця, скоріше — якесь закляття). Від прадіда так траплялося, що матері не встигали виростити своїх синів, а батьки — ті жили довго. Завів він ту розмову, бо хотів, аби Єфрем, якому вже добиралося до тридцяти, нарешті одружився, а не літав джмелем з квітки на квітку — таке за Єфремом водилося. Хотів Іван Оникійович поняньчити внука (тільки внука, самі сини народжувалися у Джмелів), але не судилося.
У Шудрів, навпаки, жіноча гілка завжди була міцною. Гриць ріс при матері, кругловидій симпатичній жінці, у зимовому одязі схожій на колобка, а вліті — на барвисту ляльку, що її саджають на чайник чи самовар, аби не охолов завчасу. Була вона дуже говірка, мало не криклива; пробувала керувати не тільки власним сином, а і його дружком-сусідою, та Єфрем не з того тіста був зліплений, аби ним командували. Оксані Климівні дуже кортіло поламати хлоп'ячу дружбу, та вчасно зрозуміла, що зовсім втратить владу над своїм коханим Грицем, якщо намагатиметься розсварити хлопців.