Хоч який був солодкий сон і спогади, ним навіяні, треба вертатись у день сьогоднішній. Добувши з сумки легкий спортивний костюм, що його спакувала у подорож Ванда, Михайло пішов на кухню, аби нагріти води для гоління. Свого часу він завів був бороду — не так за невідь-коли узвичаєним каноном у середовищі колег, як для побутової зручності, але Ванді борода не подобалася: "Встигнеш бути Санта Клаусом, не сміши людей". Електробритви Михайлові не подобалися, до того ж і найдосконаліші не могли до пуття впоратися з його залізною щетиною, отож голився за всіма правилами чоловічої процедури: гаряча вода, піна, сучасна жилетівська сталь.
На кухні вже поралася Галина Яківна, привіталася поштиво, але голос був якийсь напружений (чи то так здалося Михайлові, чи просто він іще не звик до цієї жінки та її голосу, та й звикати, власне, не було потреби). Михайло спитав, чи може допомогти у сьогоднішніх клопотах. Галина Яківна замахала руками: "Гроші все зроблять, а помічниць у мене вистачає".
У батьковій кімнаті Михайло взяв двобічне дзеркало у металевій оправі, з лапою підставки, глянув на своє обличчя у збільшувальну лінзу, подумав про те, скільки літ стара амальгама відбивала інше, батькове, лице, подивився на портрет тата, написаний колись, дуже давно, до дня його народження, знову придивився до себе у дзеркалі і вкотре збентежився подібністю, котра з роками ставала виразнішою, а тепер, через два з гаком десятки літ, просто вражала. Тому батькові — на портреті — було тоді приблизно стільки ж, скільки Михайлові зараз, і якби поряд з портретом повісити кольорове фото молодшого Джмеля, мало хто міг би сказати напевне, де батько, а де син.
Умиватися Михайло пішов до криниці. Ще вчора, ступивши на рідне подвір'я, він підходив до неї, дивився на не дуже глибоку воду, затемнену високим дашком під бляхою, мацав нову корбу, з обох кінців стягнуту сталевими биндами. Невже то все батько робив своїми руками? Певно, так, чужої людини він до криниці не пустив би. У будинку давно діяв водогін, невдовзі по війні перекопали весь куток, прокладаючи труби, але вмиватися від ранньої весни майже до перших морозів батько ходив до криниці. Михайло витяг повне відро, поставив на широку цямрину, заходився хлюпати з нього на себе широкою кружкою, яка висіла збоку на довгому й тонкому сталевому ланцюжку.
У будинку Михайло нагледів музейний експонат — телефонний апарат, чорний, ебонітовий, з металевим диском, на якому видно було літери, з ріжками-важельками. Апарат цей, зарубіжного виробництва, мали поставити кавалеру ордена "Знак Пошани", передовику праці Єфрему Івановичу Джмелю, ще до війни, якраз у сорок першому, а запрацював він тільки перед тим, як Михайло залишив сімейне гніздо: після водогону на кутку проклали газові труби, а потім провели й телефон. Михайло зняв важку трубку, почув бджолине гудіння вільної лінії і поклав слухавку на важельки-рогульки.
З Франкфурта Михайло телефонував Ванді, годилося сповістити, що він уже на місці. Дружина з якоїсь причини сама телефонувати не любила. Він здогадувався, чого це так: була на дев'ятому місяці, набрала чиказький номер, аби привітати батька з днем народження, і зомліла, випустивши мильницю мобільного з рук. Коли її привели до тями (крім Михайла, на щастя, була вдома гостя, вродлива мулатка з Венесуели, подруга доброго знайомого Джмеля, книжкового графіка, який не гребував коміксами для заробітку), Ванда, плачучи, сказала, що батько помер кілька днів тому, а брати чи забули, чи не схотіли повідомити. З тих пір Ванда припинила і без того скупе спілкування з братами і користувалася телефоном неохоче.
Михайло набрав нью-йоркський номер, не будучи певним, що сигнал дійде з тридев'ятого царства, але помилився: чути було добре, Ванда зраділа, з сином усе було гаразд.
На подвір'ї з'явилися помічниці Галини Яківни, Михайло ще раз спитав у неї, чи не треба допомогти. Вона ще раз упевнила: впораються і без нього. Дев'ятини намітили почати десь о п'ятій, коли спека почне спадати.
Михайло накинув легку сорочку, повагався, чи вдягати піджак у серпневу жарінь, але треба мати достойний вигляд, та й гроші й документи носити у задній кишені штанів було б незручно і необачно, тим більше, що вчорашній водій розповідав: у Києві розвелося щипачів, особливо в громадському транспорті. Коли вчора верталися з Берковців і Михайло завів розмову про пам'ятник, Іван Пимонович дозволив собі пораду: "Ви даруйте, що я до розмови лізу, коли будете домовлятись, не прохопіться, що ви з Америки, бо ця братія вам потрійну ціну виставить. У конторі візьмуть за матеріал, за роботу за тарифом, але ж бригади вам не оминути. І художників. Я колись там працював, знаю, що й до чого. Міг би з синами, по старій пам'яті, все зробити — бетон, перекрити, огорожу пристойну поставити, але небезпечно. Для життя небезпечно — там усіх такі мордовороти пасуть… Мафія накрила і це скорбне місце. Як і кругом. І ще: не здумайте з бронзи щось ставити: бомжі нагледять, а вони за пляшку на все здатні".
Михайло набрав номер Івана Пимоновича, але голос оператора повідомив, що абонент за зоною прийому. Нормально — у Нью-Йорку чути, а в Броварах чи Борисполі — ні.
Дістався він до Берковців доволі швидко — нова траса чи не вдвічі скоротила відстань. Вибравши в салоні матеріал, Михайло подався до художників, як тут називали майстрів по каменю. У дворі за конторою лежали у штабелях перекладені дерев'яними брусками брили полірованого граніту, переважно габро; біля паркану віддалік стояли сторч скромні сірі плити і надгробки з крихти й бетону — товар найдешевший, однак, як сказали в магазині, неходовий. Мало хто хотів образити дорогого покійника, наче він міг з того світу висловити протест чи, навпаки, схвалити вибір живих. А найшвидше — перед людьми, нехай і сторонніми, було ніяково: он поряд, бач, токівський граніт, благородний, кофейно-коричневий, чи житомирський полірований сірий, а в нас — таке собі…
Майстер, людина літня, огрядна, відклав убік інструмент і молоток, зняв окуляри, вийняв на подив чисту хусточку і дбайливо протер очі. Перед ним лежав прямокутник надгробка, на якому виступали риси обличчя якоїсь людини. Тисячі ударів тонкого сталевого пробійника, ударів то легких, то повноцінних, кінець кінцем відтворювали досить схожий портрет на камені — полірованому лабрадориті чи габро; на сірому або червоному тлі ця технологія не спрацьовувала.