Вузенька стежка біжить в обійми тропічного лісу, що стіною звисає з обох боків, простягаючи гілля різноманітних пальм та різних малознаних дерев. Але із-за прибережного каміння, з-за густих чагарників та товстих стовбурів дерев на них уже не чигає небезпека смерти, не вискакують зграї дикунів із списами в руках, не летять назустріч рої отруйних стріл. Ні, вони йдуть без страху, дарма, що чорні не долюблюють білих і що багато з чорних ще добре пам'ятає смак людського м'яса.
У лісі тим часом кричать якісь птахи, а вбік від стежки кидається в гущавину кілька диких свиней.
Та за кілька хвилин стежка вже виривається з лісу, а погляди лікаря та його супутниці привертають увагу дивні хатки й люди коло них. Малі, зовсім голі, чорні діти, побачивши білих людей, кинулися до своїх хат, ЩО стояли, мов курені, на піску, вкриті пальмовим листям. Деякі, трохи модерніші — на дерев'яних стовпчиках, мов великі квадратові вулики з пальмовою стріхою. Це оселя мікронезійців. Кілька молодих і старших людей і чоловіків, чорних і майже голих, вешталися або стояли коло хат. Лише на пояску бовтався в них, якась тканина, не досягаючи часом і до колін, — що зветься по-їхньому ляп-ляп.
Доки лікар з медичною сестрою дивилися на маленьких чорних дітей, що бавилися поросям, яке з дикого стало вже свійським, до них підійшов сільський староста, що звався люлювай. Він теж мав на собі лише жовтий ляп-ляп і був босий, як і все населення цього селища. Люлювай уже знав лікаря і прихильно ставився до нього за його допомогу хворим.
— Доктор намбер ван1 (так завжди звали тубільці головного лікаря), — звернувся люлювай, — у нас учора трапилося нещастя: хлопці ловили рибу в морі, і акула схопила Кароля. Тільки криваво-червона піна лишилася на тому місці та Каролеві ноги. Дуже був працьовитий хлопець.
Люлювай говорив мішаниною мов англійської і своєї, та лікар уже розумів його. Наостанку він запросив на церемонію похорону, що мав початися, як тільки смеркне.
Довго не довелося чекати — надворі вже сутеніло, і поблизу, між деревами, спалахнуло багаття. Староста дав гостям по якійсь тростині і звелів піти до хати Кароля, встромити в бамбукову стіну і зломити їх, лишивши по цурупалкові в руках. Лікар і його помічниця так і зробили. До багаття тим часом сходилося все чоловіче населення .одягненне в ляп-ляпи, і ставало в просторе коло. Підійшовши ближче, лікар побачив, що посередині вже сидів сільський чарівник, що звався по-їхньому вічер, якого всі дуже боялися і слухали, бо він мав зв'язки з духами. Він склав ноги по-турецькому й щось примовляв. Напроти нього в такій же позі сидів найкращий друг Кароля, молодий хлопець Кіро, що, як видно, виконував ролю медіюма. Як виявилося, Кіро мусів два дні не їсти й не пити й тому, мабуть, мав зму-
%) Доктор нумер один.
чений вигляд. До того ж вічер діяв на нього, мов гіпнозом. Чарівник вигукував раз-у-раз "Кароль, Кароль", брав шматочки жару з вогню й кидав на всі боки, а Кіро, сидячи, поступово засинав. Нарешті, вічер запитує в Кіро: "Ти спиш?" — і це повторює шість разів і, не діставши відповіді, запитує знову:
— Чи твій дух, Каролю, є вже між нами?
— Так, — сонно і мляво починає відповідати Кіро, в якого ніби втілився в цей час дух Кароля, — мій дух між вами, а тіло ще мучиться в череві акули.
Люлювай, що стояв поруч лікаря, схилився до його вуха й зауважив, що голос Кіро зовсім змінився, що він говорить тепер цілком голосом Кароля. Лікар, вислухавши це, пошепки передав медичній сестрі, яка хитнула головою й хотіла щось сказати зі свого боку, але в цей час, стара чорна жінка, що стояла за спиною торкнула її в плече, показавши очима, що тут не можна говорити.
Дійсно, навколо була мертва тиша. Всі мовчки стояли колом і напружено слухали й стежили за тим, що відбувалося. Язики вогню, що спиналися поверх купи жару, освітлювали напружені й суворі обличчя тубільців, роблячи їх мосянжовими. Впадали в очі кремезні постаті чоловіків, випнуті вилиці, татуйовані спини, груди, діряві вуха, часом блиск білих зубів та високі купи буйного кучерявого волосся, що струнко стояло на головах. Тільки з нетрів тропічного й такого ж мовчазного лісу зрідка долітав якийсь тріск хмизу, крик папуги або "лісних дітей" — чорно-синіх птахів, крик яких, нагадує радісний крик дітей.
А вічер продовжував далі:
■— Що ж ти злого зробив, що тебе схопив злий дух?
Кіро якийсь час мовчить, сидячи нерухомо, з заплющеними очима, а потім починає плакати. Сльози рясно течуть з очей... Не розкриваючи їх, Кіро витирає обличчя й ніс рукою, а вічер. підносячи трохи голос, уже настирливіше запитує знову:
—Що ти, Каролю, зробив злого?
Нарешті, дух Кароля, затинаючись, починає відповідати далі голосом Кіро:
— Я рік тому вкрав ровера в чорного поліцая в селі
Мокорейн, і за це мене злий дух схопив...
На обличчях тубільців тим часом пробігає вираз здивування — адже ніхто досі про це не знав й не сподівався. Дехто навіть ворухнувся, глянувши в лице своєму сусідові на знак подиву, а сила вічера ще більше зростала в їх уяві.
Далі дух Кароля просить повернути того ровера назад власникові, щоб його дух міг спокійно існувати. І вічер обіцяв вранці відіслати ровера до села Мокорейн.
— Чи ти вже зустрів духа когось Ч померлих із нашого села? — питає далі вічер.
— Ні, я ще блуджу, — чути той же сонний голос, — і мені дуже тяжко, — закінчує дух Кароля, і Кіро починає знову плакати і, пробуджуючись, розкриває очі, мов після важкого ону.
В цей час з кола тубільців проштовхується наперед молода і вродлива жінка Кароля з дворічною дитиною на руках і підносить до Кіро в черепку кулав, сік з неспілого кокосового горіха. Кіро бере обома руками й жадібно п'є.
Десь по другій годині ночі люди починають розходитися, а люлювай тим часом повідомляє, що самий похорон відбудеться вранці.
Жар, що лишився від великої купи багаття, вже почав пригасати. Місяць саме зайшов за невеличку хмарку, і навколо зробилося темно. Ідучи дорогою, можна було бачити на низці дерев якісь дивні вогники. Зблизька стало видно, що то рухливі й досить великі світляні комахи, що купчаться на гіллі, роблячи чарівне враження.