— Юра, Юрочка... — чулись голоси знайомих дітей. Вони розглядали Юрка, ласували цукерками, брали за руки, хотіли хоч торкнутися до того Юрка, що недавно був з ними, а тепер так гарно виглядав і мав навіть цукерки, і заздрили його долі.
Через деякий час Оксана Василівна знову проводила Юрка з мамою, вийшовши аж на подвір'я. Починав падати ріденький сніг. Вони вже хотіли прощатись, як до них наблизилась, якась жінка, простенько вдягнена.
— Чи не ви часом будете завідувачка будинку? — запитала вона, звертаючись до Оксани Василівни. В цей час підбіг Юрко, що одійшов набік, хапаючи сніжинки.
— Мамо, сніжок, дивись! —■ радісно сказав хлопчик, простягуючи свої руки.
— Іди Юрку, будемо вже йти, — сказала мама, беручи хлопчика за руку. Незнайома жінка раптом пильно глянула на Юрка, почувши знайоме ім'я, і ніби прикипіла поглядом до його обличчя. До того ж вона побачила знайомий шрам на його лобі і крикнула, простягаючи руки до дитини:
— Синочку мій, Юрчику, я ж твоя мама...
її голос затремтів, перейшовши майже на шепіт, ніби її горло схопили якісь спазми. Але Юрко злякано припав до своєї нової мами, а його нова мама теж обхопила Юрка обома руками й притиснула до себе, ніби боячись, що його відберуть.
Лапатий сніг тим часом густішав, крутився безліччю метеликів навколо, гойдався під подувами вітру, ніби підкреслюючи свою байдужість до трагедії людей, що стояли поруч на подвір'ї. Він падав на рами вікон, на одяг схвильованих жінок і на жовтаве листя розгойданих тополь.
ПОЇЗД
З ярка в ярок гадюкою Біжить поїзд, постукує, Від станції до станції Гучним гудком вітається.
А дим над ним клубочиться, Вітер війне — поточиться, Розвіється, розмелеться, Понад ланом розстелеться.
Поїзд часом відпочине Та й ізнов у далеч синю Через поле, через ліс Котить гомін від коліс.
А недавньої пори Він був там, де все у кризі, Де гудуть страшні вітри У північному поліссі.
А тепер у край далекий Він подавсь, поніс людей, Ген туди, де сонце, спека. Невгаває цілий день,
Де повисли гострі скелі Над безоднями ярів, Де на дні річки веселі Миють камені старі.
А поїзд все гадюкою Біжить далі, постукує, Від станції до станції Гучним гудком вітається.
ШЕВЧЕНКО СЕРЕД ДІТЕЙ
Не бажаючи замешкати в центрі Києва, Шевченко пішов на Поділ і незабаром опинився на околиці Києва, що звався Приварок.
— Йшов та йшов, — так розповідав Шевченко тій жінці де знайшов мешкання, — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе. От я й зайшов умовитись про ква-тирю й попросити хазяйку погодувати мене в борг.
— Хто ж ви такий? — запитала та господиня.
— Як бачите, чоловік собі! — відповів незнайомий.
Та незважаючи на таку дивну пропозицію — погодувати в борг, господиня все ж прийняла поета на квати-рю. За кілька днів з'ясувалося, хто був тим цікавим кватирантом. З свого боку, Шевченко довідався, що його господиня, була завзятою прихильницею його поезій, а також любила співати українські пісні. Шевченко був захоплений такою знахідкою: скоро став своєю людиною не тільки для дітей господині, а й для неї самої, називаючи її то тіткою, то дядиною. А білоголова дітвора, що наповнювала вулицю, приносила йому найприємнішу розвагу. Діти звали його "дядьком".
— Якось просить квартирант, — розповідає далі сестра тієї дядини, — щоб господиня дозволила няньці Оришці попрати його сорочки й носові хустки, а також, щоб господиня позичила йому десять копійок, "бо дуже треба", — казав Тарас Григорович. Господиня охоче зробила для нього і те, і друге.
Оришка була простою селянською жінкою, ще не зіпсу-тою міським життям. Розбираючи передану їй купу білизни, вона помітила два вузлики на кінчиках хусток.
Розв'язавши їх, вона знайшла в одному 25 карбованців грошей, а в другому три карбованці. Але вона не привласнила того скарбу, що становив більше, як її річний заробіток, вона щиро сказала господині про свою знахідку. Тарас Григорович не стільки зрадів тим забутим грошам, скільки здивувався незвичайній чесноті Оришки, що на ті гроші могла придбати собі багато всякого одягу.
Після цього "дядина" запропонувала йому переглянути все його майно, що вміщалося в невеличкій валізі, і знайшла за обгортками книжок ще 15 карбованців. Та цими грішми не захотів Шевченко платити за мешкання ні однієї копійки: "бо то., — казав він, — якісь дурні гроші, коли я зовсім забув про них, а дурному дурна й дорога!"
На ці гроші, дочекавшись неділі, він вирішив накупити дітям гостинців. Дітей набігло з півсотні. Тим часом Тарас Григорович вирушив на базар і накупив стільки ласощів, що ледве доніс до кватири. Подвір'я посипали свіжою травою, діти качалися й перекидалися, їхні веселі голоси линули далеко навколо. Але цим справа не закінчилась: по обіді перекупка привезла ще цілий віз яблук, груш, пряників та бубликів. Це друге вгощання відбулося вже за містом, на прилеглому до Приварку вигоні, куди господиня, боячись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Шевченко був сам не свій: бігав, метушився, сміявся, жартував. Дорослі люди дивилися збоку на це й дивувалися.
Під час свого квартирування на Приварку Шевченко завжди вставав не пізніше 4-х годин ранку, щоб послухати, як пташки щебечуть... Молився й умивався він надворі, витлгши власноручно із глибочезного колодязя відро "погожої" води. Любив борщ, затовщений салом і заправлений пшоном, гречані вареники й галушки. По обіді він ішов у садок, лягав під яблунею й голосно скликав дітей на розмову.
"Кого люблять діти, — казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік". Як тільки Тараса Григоровича починав перемагати сон, діти, за умовою, мусіли тихенько його залишати. "Тікаймо, — казали вони. — бо дядько вже хропе" — і розбігались.
Коло 10-го серпня 1859-го року Шевченко одержав давно очікувані гроші й до дрібниць точно розрахувався з господинею, не забувши жодної послуги, поверх умови, щедро обдарував наймичок, а особливо Оришку, що не втаїла грошей. Напередодні виїзду він приніс господині та її дітям 15 фунтів солодощів, "Щоб вони їли та не кашляли", — казав він жартома. Із слізьми проводили мешканці Приварку любого Кобзаря. Навіть байдужа до всього куховарка Федора й та засумувала: "Наче каміння навалилось на серце, як поїхав дядько", — казала вона, а господиня дому перебування поета в них порівнювала з ясним променем сонця.