Степовий вовк

Страница 56 из 57

Герман Гессе

Переді мною раптом спалахнув напис:

СТРАТА ГАРІ

Я кивнув головою і враз опинився на голому подвір'ї між чотирма мурами з маленькими заґратованими віконцями, побачив приготовану ґільйотину й десяток чоловіків у мантіях та сурдутах. Я стояв серед них, тремтів на холодному повітрі сірого досвітку, серце моє стискалося з жалюгідного страху, але я був готовий і згідний прийняти кару. Мені сказали вийти наперед і стати навколішки. Прокурор скинув шапку й відкашлявся, решта чоловіків також відкашлялася. Прокурор розгорнув перед собою аркуш гербового паперу й почав читати:

— Панове, перед вами стоїть пан Галер, звинувачений і визнаний винним у навмисному зловживанні нашим магічним театром. Галер не тільки поглумився з високого мистецтва, переплутавши нашу чудову панораму з так званою дійсністю і вбивши віддзеркалення дівчини віддзеркаленням ножа, але й, крім того, не маючи почуття гумору, хотів використати наш театр як знаряддя для самогубства. У зв'язку з цим ми засуджуємо Галера на вічне життя й на двадцять годин забороняємо йому вхід до нашого театру. Не минути звинуваченому й іншої кари: він буде одноразово висміяний. Панове, приєднайтесь: один, два, три!

І на слово "три" всі присутні одностайно приєдналися до сміху прокурора. То був не сміх, а повноголосий хор, страхітливий, майже нестерпний сміх із потойбічного світу.

Коли я знов отямився, то побачив, що Моцарт, як і перше, сидить біля мене. Він поплескав мене по плечу й сказав:

— Ви чули вирок. Отже, ви повинні звикнути до того, що й далі слухатимете радіомузику життя. Це вам буде корисно. Ви надзвичайно нездарні, безголовий мій друже, але все-таки поволі зрозумієте, чого від вас вимагають. Від вас вимагають, щоб ви навчилися сміятись. Ви повинні опанувати гумор життя, чорний гумор тутешнього життя. Але ви, звичайно, готові до всього у світі, тільки не до того, чого від вас вимагають! Ви готові вбити дівчину, готові врочисто піти на страту й напевне були б готові сто років бичувати себе й умертвляти свою плоть. Правда ж?

— О так, щира правда! — розпачливо вигукнув я.

— Ще б пак! Ви готові, великодушний пане мій, до всього безглуздого й патетичного, до всього, в чому немає ні гумору, ні дотепності! Ну, а я дивлюся на це інакше, для мене ваша романтична покута не варта й шеляга. Ви, шаленцю, хочете, щоб вас покарали на смерть, відрубали вам голову! Задля цього безглуздого ідеалу ви ладні були б завдати ще десять смертельних ударів. Ви готові померти, боягузе, але не жити. А ви якраз повинні жити, хай вам чорт! Вам треба було б призначити найтяжчу кару, ви її заробили.

— А що це за кара?

— Ми могли б, наприклад, оживити дівчину й одружити вас із нею.

— Ні, до цього я не був би готовий. Це було б страшне лихо.

— Ніби те, що ви вчинили, ще не страшне лихо! Але досить патетики і смертельних ударів. Пора вам нарешті порозумнішати! Ви повинні жити й повинні навчитися сміху. Ви повинні навчитися слухати прокляту радіомузику життя, шанувати той дух, який стоїть за нею, і сміятися з того гамору, який є в ній. І все. Більше ми від вас нічого не вимагаємо.

Я спитав його тихо, зціпивши зуби:

— А якщо я відмовлюся? Якщо я не визнаю, пане Моцарте, вашого права порядкувати Степовим Вовком і втручатися в його долю?

— Тоді, — мирно сказав Моцарт, — я запропоную тобі викурити ще одну з моїх чудових цигарок.

І поки він казав ці слова, поки діставав з кишені цигарку й подав її мені, то став не Моцартом, а моїм приятелем Пабло. Він лагідно дивився на мене чорними екзотичними очима і був схожий, як близнюк, на того чоловіка, що вчив мене грати фігурками.

— Пабло! — вигукнув я злякано. — Де ми, Пабло?

Пабло дав мені прикурити й усміхнувся.

— Ми в моєму магічному театрі, — сказав він, — і якщо ти захочеш навчитися танцювати танґо, стати генералом чи порозмовляти з Александром Великим, то можеш будь-коли здійснити своє бажання. Але мушу сказати, Гарі, що ти мене трохи розчарував. Ти зовсім забув, де перебуваєш, розірвав чарівне коло гумору в моєму театрі і вчинив неподобство, штрикнув ножем, заляпав брудом дійсності наш чудовий світ образів. Негарно ти вчинив. Сподіваюся, що ти принаймні повівся так з ревнощів, побачивши, що я лежу з Герміною. Шкода, що ти не знайшов іншого вжитку для цієї фігури, — я думав, що ти краще підготований до гри. Ну, та ще можна все направити.

Він узяв Герміну, що в його руках відразу ж зменшилася до розмірів шахової фігурки, і сховав її до тієї самої кишені, з якої щойно дістав цигарку.

Солодкий густий дим з цигарки гарно пахнув, я відчув себе виснаженим і був би радий проспати цілий рік.

О, я розумів усе, розумів Пабло, розумів Моцарта, чув десь позад себе страхітливий сміх, знав, що в моїй кишені лежать усі сотні тисяч фігур життєвої гри, схвильовано здогадувався про її сенс, готовий був наново починати гру, наново зазнавати її мук, наново лякатися її безглуздя, наново і не раз іще заглиблюватися в пекло своєї душі.

Колись, може, я навчуся краще грати в цю гру. Колись, може, навчуся сміятися. На мене чекав Пабло. На мене чекав Моцарт.

ПІСЛЯМОВА АВТОРА

Художні твори можна по-різному розуміти й не розуміти. І в більшості випадків автор твору — не та інстанція, що вирішує, до якої межі читачі розуміють твір і де починають не розуміти його. Вже чимало авторів знайшли таких читачів, для яких їхній твір був прозоріший, ніж для них самих. А крім того, за певних обставин нерозуміння також може бути плідним.

І все-таки, здається мені, з усіх моїх книжок найменше розуміли "Степового Вовка". І не раз бувало, що саме прихильні, навіть захоплені мої читачі висловлювались про цей твір не тільки неґативно, а навіть дуже дивно для мене. Частково — але тільки частково — такі випадки можна було пояснити тим, що ця книжка, яку я написав у п'ятдесят років і в якій ішлося про те, що хвилює людей у цьому віці, дуже часто потрапляла в руки зовсім молодих читачів.

Проте й серед читачів мого віку не раз траплялися такі, що хоч і не лишились байдужими до книжки, але якимось дивом побачили тільки половину того, що в ній є. Ці читачі, здається мені, пізнали в Степовому Вовкові самих себе, ототожнили себе з ним, сприйняли його страждання і його мрії як свої власні й за всім цим не добачили, що в цій книжці мовиться не тільки про Гарі Галера та його труднощі, а й про щось інше, що над Степовим Вовком і його непростим життям здіймається інший, вищий, вічний світ і що "Трактат" і всі ті місця в книжці, де йдеться про дух, мистецтво і про "безсмертних", протиставляють світові страждань, у якому живе Степовий Вовк, позитивний, веселий, понадособовий і понадчасовий світ віри, що, хоч книжка розповідає про страждання й труднощі, все-таки це твір не зневіреного, а людини, яка в щось вірить.