— Боже, як добре, що я тебе знов побачив, Ґуставе, — радісно мовив я. — Ким ти став?
У його веселих блакитних очах спалахнули сердиті іскорки, так самісінько, як колись у дитинстві.
— Дурню, неодмінно треба щось питати й базікати! Я став професором теології, якщо це тебе цікавить, але тепер, на щастя, всім уже байдуже до теології, голубе, — війна. Ходімо!
Він пострілом збив водія з невеликої машини, що саме гуркотіла нам назустріч, спритно, як мавпа, скочив у неї, спинив і сказав мені теж сідати. Ми з пекельною швидкістю помчали під кулями поміж перекинутими машинами через усе місто й виїхали на околицю.
— Ти воюєш на боці фабрикантів? — спитав я.
— Ет, це справа смаку, ми про це поговоримо, як виїдемо за місто. Або ні, скажу тепер: мені б хотілося, щоб до влади прийшла інша партія, хоч, звичайно, від того нічогісінько не змінилося б. Я теолог, і мій предок Лютер свого часу помагав князям та багатіям придушувати селян, а ми тепер трохи виправимо його помилки. Кепська машина, хоч би ще кілька кілометрів витримала!
Швидко, як на крилах, ми з гуком мчали мирною, зеленою, широкою рівниною, аж поки через багато миль почали повільно підійматися в дедалі стрімкіші гори. Ми спинилися на гладенькій слизькій дорозі, що круто звивалася між високою скелею з одного боку і невисоким захисним муром із другого. Далеко внизу блищала синя гладінь озера.
— Гарна місцевість, — мовив я.
— Дуже гарна. Можна її назвати Віссю, бо скоро тут зламається не одна вісь, Гарі. Зараз побачиш!
Біля дороги росла висока пінія, і в її верховітті ми побачили чатову вежу — таку собі хижку, збиту з дощок. Ґустав хитро підморгнув мені й засміявся. Ми швидко вибрались з машини, видряпалися на пінію і, важко дихаючи, сховались у вежі, яка нам дуже сподобалася. Там ми знайшли гвинтівки, пістолети і ящики з патронами. Не встигли ми трохи відпочити й зручно розташуватись, як за найближчим поворотом хрипко і владно засиґналив великий розкішний автомобіль, що, гуркочучи, на великій швидкості наближався до нас гладенькою гірською дорогою. Ми вже тримали напоготові гвинтівки. Пригода була страшенно цікава.
— Цілься в шофера! — швидко наказав Ґустав, коли важка машина пролітала повз нас.
Я націлився у синій кашкет водія й натиснув на гачок. Водій осів. Машина помчала далі, вдарилась об скелю, відскочила назад, важко й сердито, мов великий, товстий джміль, гупнула об мур, перекинулась, тихо затріщала й полетіла в прірву.
— Одна є, — засміявся Ґустав. — Друга буде моя.
На дорозі вже з'явилася друга машина. В ній сиділо троє або четверо людей. За головою жінки нерухомо, горизонтально плив кінець блакитного серпанку. Мені стало шкода його. Хтозна, може, під тим серпанком сміялося найвродливіше жіноче обличчя. Господи, якщо вже ми граємося в розбійників, то, може, було б краще й справедливіше йти за прикладом своїх великих попередників і не поширювати своєї хвацької кровожерливості на гарних дам. Та Ґустав уже вистрілив. Водій стріпнувся й похиливсь на кермо, машина наскочила на прямовисну скелю, ковзнула по ній угору й ляпнула назад на дорогу колесами догори. Ми почекали, проте ніщо в ній не ворушилось, люди тихо лежали під машиною, наче в пастці. Мотор ще гув і колеса смішно крутилися в повітрі, але раптом пролунав страхітливий вибух, і машину охопило яскраве полум'я.
— "Форд", — сказав Ґустав. — Треба злізти й звільнити дорогу.
Ми спустилися з дерева й підійшли до машини. Скоро з неї зостався самий кістяк. Ми зробили зі стовбурів молодих деревець важелі, відсунули покручене залізо з дороги й перекинули через захисний мур у провалля. У кущах ще довго тріщало. Двоє загиблих випали з машини, коли ми її перевертали, й лежали на дорозі. Одяг на них де-не-де обгорів. На одному піджак був майже цілий, і я обшукав його кишені, хотів побачити, хто то був. У одній кишені я намацав шкіряний гаманець і знайшов у ньому візитні картки. Я витяг одну й прочитав: "Тат твам асі".
— Смішно, — мовив Ґустав. — Але хіба не однаково, як звати тих людей, що ми тут убиваємо? Вони такі самі бідолахи, як і ми, а їхні імена не мають ніякого значення. Цей світ повинен завалитися, і ми разом із ним.
Найкраще було б потримати його десять хвилин під водою, та й по всьому. Ну, до роботи! Ми поскидали загиблих також у провалля. Вже чути було сиґнали наступної машини. Цю підстрілили просто з дороги. Вона, мов п'яна, ще трохи прокотилася, тоді перекинулась, чмихаючи мотором. Один пасажир лишився в ній, а пасажирка, гарна молода дівчина, навіть не поранена, тільки дуже бліда й налякана, вибралась на дорогу. Ми чемно привіталися з нею й запропонували їй свої послуги. Вона була така перелякана, що не могла слова сказати, лише дивилась на нас, як божевільна.
— Ну, то спершу гляньмо на старого, — мовив Ґустав і обернувся до пасажира, що й досі ще висів на сидінні позад мертвого водія.
То був літній чоловік з коротким сивим чубом. Хоч його розумні світло-сірі очі були розплющені, проте, видно, його тяжко поранило, в кожному разі, з рота в нього текла кров і шию якось моторошно перекривило.
— Дозвольте відрекомендуватися, шановний пане. Мене звати Ґустав. Нам довелося вбити вашого водія. Можна запитати, з ким ми маємо честь розмовляти?
Чоловік холодно й сумно глянув на нас.
— Я старший прокурор Леринґ, — повільно мовив він. — Ви вбили не тільки мого бідолашного водія, а й мене, я відчуваю, що скоро помру. Нащо ви в нас стріляли?
— Бо ви перевищували швидкість.
— Ми їхали з нормальною швидкістю.
— Те, що вчора було нормальне, сьогодні вже ненормальне, пане старший прокуроре. Сьогодні ми вважаємо, що швидкість будь-якого автомобіля надто велика. Ми нищимо всі автомобілі і всі інші машини також.
— І свої гвинтівки?
— До них теж дійде черга, якщо матимемо час їх знищити. Мабуть, завтра чи післязавтра нам усім буде кінець. Ви ж бо знаєте, що наша частина світу страхітливо перенаселена. От ми й хочемо, щоб стало трохи вільніше.
— То ви стріляєте всіх підряд?
— Звичайно. Хоч багатьох, безперечно, буває шкода. Наприклад, цієї молодої гарної дами — це ваша дочка?
— Ні, це моя стенографістка.