Зразу ж, коли він переступив тітчин поріг, витягнув голову, наче птах, і похвалив запахи в нашому будинку, я помітив щось незвичайне в цьому чоловікові, і моєю першою наївною реакцією на ту незвичайність була антипатія. Я відчув (і моя тітка, яка зовсім не була інтелектуалкою, відчула те саме), що він хворий, має якусь психічну недугу чи ваду, і мій здоровий інстинкт змусив мене остерігатися його. З часом обережність моя пригасла, поступившись місцем симпатії, що виникла з великого співчуття до його глибоких, постійних страждань, до його самоти і внутрішнього згасання, яке відбувалося в мене на очах. Я тоді все більше усвідомлював, що хвороба цього страдника походить не від якихось вад його натури, а навпаки — від великого багатства сил і здібностей, що не склалися в гармонію. Я переконався, що Галер — геній у царині страждання, що він, у дусі великих висловлювань Ніцше, виховав у собі геніальну, безмежну, страхітливу здатність страждати. А ще я переконався, що підстава його песимізму — не зневага до світу, а зневага до себе, бо хоч як немилосердно, хоч як нищівно Галер міг нападати на якісь установи чи на якихось людей, він ніколи не вигороджував себе, завжди спрямовував свої стріли насамперед проти себе, ненавидів і заперечував насамперед себе...
Тут я мушу навести одне своє психологічне спостереження. Хоч я дуже мало знаю про життя Степового Вовка, все ж таки маю всі підстави вважати, що прихильні до нього, але суворі й дуже побожні батьки і вчителі виховували його на засадах "ламання волі". Але стерти індивідуальність і зламати волю цього учня не вдалося, надто він був сильний і твердий, надто гордий і розумний. Замість знищити індивідуальність хлопця, їм тільки пощастило навчити його ненавидіти самого себе. Якраз проти себе самого, проти цього невинного, шляхетного об'єкта він спрямував усю геніальність своєї уяви, всю силу інтелекту. І тут, незважаючи ні на що, він був справжнім християнином, справжнім мучеником, бо всю гостру прискіпливість, усю в'їдливість, усю ненависть, на яку тільки був здатен, виливав насамперед і переважно на себе. Що ж стосується інших, тих, що його оточували, то він завжди робив героїчні, відчайдушні спроби полюбити їх, бути до них справедливим, не робити їм кривди, бо заповідь "полюби ближнього свого" так само глибоко вкоренилася в його душі, як і ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любові до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе — те саме, що й кричущий егоїзм, вона врешті призводить до такої самої страхітливої ізоляції і до такого самого відчаю.
Але час мені вже облишити свої міркування й перейти до фактів. Отже, я найперше — трохи завдяки своєму шпигуванню, а трохи з тітчиних зауважень — дізнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що він не має ніякої практичної, конкретної роботи, а весь свій час віддає роздумам і книжкам. Він щодня довго лежав у ліжку, часто вставав аж перед самим обідом і в халаті ходив зі спальні до кімнати й назад. Та кімната, велика, зручна мансарда з двома вікнами, вже через кілька днів після його вселення набула зовсім іншого вигляду, аніж мала за інших пожильців. У ній з'явилося багато речей, і з часом їх ставало дедалі більше. На стінах були порозвішувані картини, попришпилювані малюнки, деякі вирізані з журналів, і Галер їх часто міняв. Там були південні краєвиди, знімки якогось німецького провінційного містечка, мабуть, Галерової батьківщини, а поміж ними — барвисті, яскраві акварелі (згодом ми дізналися, що він сам їх і малював) і фотографія вродливої молодої жінки чи, може, дівчини. Якийсь час на стіні висіло зображення сіамського Будди, потім його змінила репродукція "Ночі" Мікеланджело, а ще пізніше — портрет Махатми Ганді. Книжки не тільки заповнювали велику полицю, а й лежали всюди — на столі, на гарному старовинному секретері, на канапі, на стільцях, на підлозі. Вони були з закладками, що весь час міняли своє місце. Книжок чимдалі більшало, бо Галер не лише приносив їх цілими паками з бібліотек, а й дуже часто отримував поштою. Складалося враження, що в цій кімнаті живе вчений, тим паче що в ній вічно хмарою стояв цигарковий дим і всюди видніли недокурки й попіл. Проте книжки здебільшого були не наукові, а художні — твори письменників усіх часів і народів. Якийсь тиждень на канапі, де він, бувало, пролежував цілі дні, я бачив усі шість грубих томів одного твору кінця вісімнадцятого сторіччя під назвою "Софіїна подорож з Мемеля до Саксонії". Повні збірки творів Ґете й Жан-Поля були добре зачитані, так само як і Новаліс, Лесінґ, Якобі й Ліхтенберґ. Кілька томів Достоєвського були повні списаних карток. На великому столі між книжками й паперами часто красувався букет квіток, там же серед попільничок лежала коробка з акварельними фарбами, завжди вкрита порохом, і — це теж треба сказати — стояли пляшки з різними напоями. Обплетена соломою пляшка була майже завжди повна італійського червоного вина, купованого в сусідній крамничці, інколи я там бачив також пляшку бурґундського чи малаги. Бутель вишневої наливки Галер за недовгий час випив мало не весь, потім поставив його в куток кімнати, де він і припав порохом, більше не торканий. Не буду виправдовувати свого шпигування і відверто признаюся, що ці ознаки хоч наче й сповненого духовних запитів, але все-таки досить безладного, розгнузданого життя перші дні викликали в мене недовіру й відразу. Я не тільки людина з міщанськими звичками, не тільки люблю впорядковане життя, а й не п'ю та не курю, і ті пляшки не подобались мені ще дужче, ніж мальовничий нелад у Галеровій кімнаті.
Не лише сон і праця чужинця залежали від примхи й настрою — їв і пив він також без ладу. Не раз він узагалі не виходив з дому і, крім чашки кави на сніданок, цілий день нічого в рот не брав; інколи тітка знаходила в кімнаті лушпиння від банана — то була вся його їжа, але бували й такі дні, коли він харчувався в ресторанах: то в дорогих і вишуканих, то в звичайних пивничках на передмісті. Здоров'я в нього, видно, було погане. Крім того, що він мав хворі ноги й насилу підіймався сходами нагору, його, мабуть, мучили ще й інші недуги. Якось він проговорився, що вже багато років хворіє на шлунок і на безсоння. Я його хвороби пояснював насамперед тим, що він пив. Згодом, коли я проводив його до якогось ресторану, то не раз був свідком, як він швидко, ніби граючись, випивав вино, але ні я, ні хтось інший не бачив його справді п'яним.