Хоч я бачив Герміну сьогодні вдруге в житті, вона знала про мене все, мені навіть здавалося, що від неї взагалі годі було щось приховати. Може, вона й не зрозуміла б до кінця мого духовного життя, мого ставлення до музики, Ґете, Новаліса чи Бодлера, — але й це ще хтозна, можливо, й тут для неї не було б ніяких труднощів. А коли так, то що лишилося б від мого "духовного життя"? Чи не розпалося б воно на уламки й не втратило б сенсу? Але всі інші мої проблеми й поривання вона дуже добре розуміла, щодо цього я не мав сумніву. Скоро я зможу говорити з нею про Степового Вовка, про трактат, про все те, що досі існувало тільки для мене самого, про що я не перекинувся ні з ким жодним словом. Я не витримав і зразу ж почав розмову про це.
— Герміно, — сказав я, — недавно зі мною сталося щось дивне. Якийсь незнайомий чоловік дав мені книжечку, схожу на ті, що їх продають на ярмарку, і виявилося, що в ній докладно описана вся моя історія і все, що мене стосується. Правда ж, дивно?
— І як та книжечка зветься? — спокійно спитала вона.
— "Трактат про Степового Вовка".
— Про степового вовка? Дуже гарно! То це ти — степовий вовк? Невже?
— Так. Я напівлюдина-напіввовк, принаймні таким себе уявляю.
Герміна нічого не відповіла. Вона пильно, допитливо глянула мені у вічі, тоді перевела погляд на мої руки, на мить в очах і на обличчі в неї знов з'явився вираз глибокої поважності й похмурої жагучості. Мабуть, вона міркувала, чи в мені досить вовчого, щоб виконати її "останній наказ".
— Це, звичайно, твоя фантазія, — сказала вона, знов повеселішавши, — або, якщо хочеш, поетична вигадка. Проте щось у ній є. Сьогодні ти не вовк, але того разу, як ти зайшов до зали, наче з неба впав, у тобі було щось звіряче. Саме цим ти мені й сподобався. — Вона замовкла, ніби вражена якоюсь раптовою думкою, і трохи збентежено додала: — Нерозумно кидатися словами "звіряче" або "тваринне"! Не можна так казати про тварин. Звичайно, вони часто бувають страшні, а все-таки набагато правдивіші за людей.
— Як це "правдивіші"? Що ти маєш на увазі?
— Ну, глянь на якусь тварину: на кота, на собаку, на пташку чи на якогось гарного великого звіра в зоопарку, на пуму або на жирафу! Зразу видно, що всі вони правдиві, ніколи не бентежаться, знають, що їм робити і як поводитись. Вони ніколи не намагаються сподобатись, ніколи не прикидаються. Вони які є, такі є, як камені, як квітки, як зірки на небі. Розумієш?
Так, я розумів її.
— Здебільшого тварини сумні, — повела вона далі, — і якщо людина дуже сумна, — не тому, що в неї болить зуб або що вона втратила гроші, а тому, що раптом відчула, чого варте життя і все на світі, — то вона справді сумна, тоді вона завжди трохи нагадує тварину. І хоч у неї тоді сумний вигляд, але вона правдивіша й краща, ніж завжди. Така тоді буває людина, і такий був ти, Степовий Вовче, коли я вперше тебе побачила.
— Ну, а що ти, Герміно, думаєш про ту книжечку, в якій мене описано?
— Ох, не люблю я весь час думати. Поговоримо про неї іншим разом. Даси мені її колись почитати. Або ні, як я колись знов захочу читати, даси мені котрусь із тих книжок, що ти сам написав.
Вона попросила кави й хвилинку сиділа неуважна, наче щось обмірковувала, тоді враз проясніла — видно, знайшла те, що хотіла.
— Слухай, — радісно вигукнула вона, — я вже знаю, що зробити!
— З чим?
— Та з тим фокстротом, він мені весь час не сходив з думки. Скажи, в тебе є кімната, де б ми вдвох могли часом з годину потанцювати? Хай навіть мала, нічого. Аби тільки під нею не жив хтось такий, що прийшов би й зчинив бучу, коли ми гупали б. От і добре, дуже добре! То ти можеш учитися танцювати вдома.
— Тим краще, — сказав я несміливо. — Але мені здавалося, що до танців треба й музики.
— Звичайно, треба. А тому слухай далі. Музику ти купиш, вона коштуватиме не дорожче, як курс лекцій у вчительки танців. На вчительці ти заощадиш, бо вчитиму тебе я. Так ми матимемо музику, коли схочемо, і грамофон залишиться нам назавжди.
— Грамофон?
— Авжеж. Купиш невеликий грамофон і кілька платівок...
— Чудово, — сказав я. — І якщо ти справді навчиш мене танцювати, я тобі віддам грамофон замість гонорару, згода?
Я сказав ці слова бадьоро, але не зовсім щиро. Я не міг собі уявити у своїй кімнаті, повній книжок, цього інструмента, що аж ніяк не викликав у мене симпатії. Та й самими танцями я був не вельми захоплений. "Десь принагідно можна було б спробувати, що з того вийде", — думав я, хоч був переконаний, що мені, такому старому й неповороткому, пізно вчитися танців. Але такі темпи були для мене надто швидкі, і я, давній шанувальник справжньої музики, відчував, як у мені знов підіймається упередження проти грамофона, джазу й сучасної танцювальної музики. Жодна людина в світі не могла вимагати, щоб у моїй кімнаті, в моїй тихій келії, де я віддавався своїм думкам, у моєму захистку поряд з Новалісом і Жан-Полем лунали американські шлягери і щоб я танцював під них. Та від мене вимагала цього не просто людина, а Герміна. Вона мала право мені наказувати, і я послухався. Звичайно, я послухався.
Ми зустрілися другого дня в кав'ярні. Герміна прийшла перша і вже пила чай, коли я з'явився. Вона, усміхаючись, показала мені газету, в якій знайшла моє прізвище. То була одна з войовничих, реакційних газет моєї батьківщини, які час від часу знов починали паплюжити мене в злісних, лайливих статтях. Під час воєнного лихоліття я був противником війни, а потім, при нагоді, нагадував своїм землякам, що треба бути спокійними, терплячими, людяними, не боятися самокритики, і цим накликав на себе гнів ура-патріотів — вони цькували мене дедалі лютіше, дурніше й запекліше. І ось знов з'явилася така стаття, кепсько написана, — редактор зліпив її наполовину зі своїх власних фраз, а наполовину з накрадених по газетах такого самого напрямку. Відомо, що ніхто не пише так погано, як оборонці застарілих ідеологій, і ніхто не робить свою справу так брудно й несумлінно, як вони. Герміна прочитала статтю й довідалася з неї, що Гарі Галер — підривний елемент, безбатченко, і що, звичайно, батьківщина не знатиме добра, поки терпітиме в себе таких людей і такі думки, дозволятиме засмічувати голови молодого покоління сентиментальними гуманістичними ідеями, замість виховувати його в бойовому дусі помсти смертельному ворогові.