Дівчина пішла, а старий служник повів мене на третій поверх, але спершу запитав, де мої речі. Почувши, що в мене немає ніяких речей, він сказав, щоб я заплатив наперед "гроші за нічліг". Тоді завів мене старими темними сходами до кімнати й лишив самого. В кімнаті стояло просте дерев'яне ліжко, дуже коротке й тверде, а на стіні висіла шабля, кольоровий портрет Ґарибальді і зів'ялий вінок з якогось ювілею. Як би мені тепер знадобилася піжама! Добре, що хоч була вода й маленький рушник. Я вмився й одягнений ліг на ліжко, не погасивши світла. Я мав доволі часу на роздуми. Отже, з Ґете все було з'ясовано. Як добре, що він мені приснився! І ця дивовижна дівчина — якби хоч я знав, як її звати! Нарешті з'явилася людина, жива людина, що розбила тьмяний скляний ковпак мого омертвіння і простягла мені руку, добру, гарну, теплу руку! Нарешті знов з'явилося щось таке, що мене стосується, про що я можу думати радісно, схвильовано, зацікавлено! Нарешті відчинилися двері, в які до мене ввійшло життя! Може, я житиму, може, знов стану людиною. Моя душа, що була заснула й майже замерзла серед холоднечі, знов почала дихати, сонно тріпати тоненькими кволими крилами. В мене побував Ґете. Чужа дівчина наказала мені їсти, пити, спати, так привітно до мене поставилась, висміяла мене й назвала дурним хлопчаком. А ще моя нова чудова приятелька розповіла мені про святих і довела, що навіть у своїх найбільших дивацтвах я не самітний, не якийсь хворобливий, нікому не зрозумілий виняток, що є люди такі, як я, і що вони мене розуміють. Чи я її ще побачу? Так, напевне побачу. На неї можна покластися. "Обіцянка є обіцянка".
Я не помітив, як знов заснув, і проспав чотири чи п'ять годин. Минула вже десята, коли я прокинувся — в зім'ятому костюмі, змучений, стомлений. Я пригадував, що вчора зі мною сталося щось страшне, але був живий, сповнений надій і світлих думок. Повернення додому, до свого помешкання, вже не лякало мене так, як учора. На сходах, трохи вище від араукарії, я зустрів "тітку", свою господиню. Та сьогодні мені не хотілося з нею зустрічатися, бо все-таки, невиспаний, незачесаний і неголений, я мав не дуже приємний вигляд. Я привітався й хотів пройти повз неї. Вона давно помітила, що я люблю бути сам, не хочу, щоб на мене звертали увагу, й завжди поважала це моє бажання. Проте сьогодні справді наче роздерлася запона, впала стіна, що відділяла мене від навколишнього світу, — господиня засміялась і зупинилася.
— Ви сьогодні загулялися, пане Галере, навіть дома не ночували. Мабуть, добре стомилися!
— Так, — сказав я і теж засміявся. — Вчора в мене був надто неспокійний вечір, і я не хотів порушувати ладу у вашому домі, тому заночував у готелі. Я дуже шаную спокій і гідність вашої господи й часом сам собі здаюся в ньому чужорідним тілом.
— Не глузуйте, пане Галере!
— О, я глузую тільки з самого себе.
— Якраз із себе ви й не повинні глузувати. І не повинні почувати себе в моєму домі "чужорідним тілом". Живіть, як вам подобається, і робіть, що хочете. Я вже мала багато пожильців, і серед них були дуже і дуже шановні люди, але таких спокійних, як ви, ще не було, і ви менше, ніж будь-хто, заважаєте нам. А тепер, може, вип'єте чаю?
Я не відмовився. Вона подала чай у своїй вітальні з гарними дідівськими портретами й дідівськими меблями, і ми трохи погомоніли. Привітна господиня, не дуже випитуючи мене, дізналася дещо про моє життя й про мої погляди. Вона слухала мене уважно й водночас по-материнському поблажливо, як розумні жінки слухають сповідь чоловіків про свої дивацтва. Зайшла мова й про її племінника, і вона повела мене до сусідньої кімнати й показала його останнє захоплення — радіоприймач, який він сам зробив на дозвіллі. Працьовитий юнак просиджував над тим приладом усі свої вечори, захоплений ідеєю радіо, побожно схиляючи коліна перед богом техніки, що спромігся через тисячоліття відкрити й дуже незугарно втілити в життя речі, які кожен мислитель завжди знав і мудро використовував. Ми поговорили про це, бо тітці була не чужа побожність і вона не цуралася релігійних тем. Я розповів їй, що стародавнім індійцям добре відома була всесутність усіх сил і дій, що техніка довела до загальної свідомості лише невелику частку цих фактів і що досі вона тільки сконструювала вкрай недовершені приймачі й передавачі звукових хвиль. Головного ж із того стародавнього вчення, нереальності часу, техніка ще й досі не помітила, але, звичайно, вона колись таки "відкриє" цю нереальність, і спритні інженери знайдуть їй застосування. Згодом, може, навіть скоро, відкриють, що нас завжди оточують не тільки сучасні, теперішні образи й події, — як, скажімо, музику з Парижа чи Берліна тепер чутно у Франкфурті або в Цюриху, — а що так само занотоване й існує все, що будь-коли діялося, і що, може, ми одного чудового дня почуємо — за допомогою дроту чи без нього, з усякими побічними звуками чи без них — голос царя Соломона й Вальтера фон дер Фоґельвейде. І що все це, так само як сьогодні перші кроки радіо, служитиме людям тільки для того, щоб утікати від себе й від своєї мети, обплутувати себе все густішою мережею розваг та непотрібної діяльності. Проте всі ці звичні для мене речі я висловлював не таким тоном, як завжди, не нападав зі злістю й глумом на нашу добу й техніку, а говорив весело, жартівливо, тітка усміхалася, ми обоє були задоволені й просиділи за чаєм, мабуть, з годину.
Я запросив до ресторану дивовижну, чарівну дівчину з "Чорного орла" на вівторок і не міг дочекатися того дня. І коли він нарешті настав, я так чітко, що мені аж страшно стало, усвідомив, якої ваги набули для мене стосунки з тією незнайомою дівчиною. Я думав лише про неї, сподівався від неї всього, ладен був усім для неї пожертвувати і все покласти їй до ніг, а проте нітрохи не був у неї закоханий. Досить мені було тільки уявити собі, що вона порушить слово, забуде нашу домовленість, і я зразу ж бачив як на долоні, що зі мною станеться: тоді світ для мене знов спорожніє, знов потечуть нудні, сірі дні, як досі, навколо мене знов запанує жахлива, мертва тиша, і від того німого пекла не буде іншого порятунку, тільки бритва. А бритва за ці кілька днів не стала мені анітрохи приємніша, я її боявся так само, як досі. І це було найгірше: я так боявся перерізати собі горло, що в мене аж серце стискалося, так шалено і вперто боронився від смерті, так завзято опирався їй, наче був найздоровішою людиною, а моє життя було раєм. Я цілком тверезо, без будь-яких сентиментів оцінював своє становище й визнавав, що та незнайома дівчина, та маленька гарна танцівниця з "Чорного орла" стала мені такою дорогою, бо я тікав до неї від нестерпного, напруженого хитання між неможливістю жити й неможливістю вмерти. Вона була маленьким віконечком, крихітним світлим отвором із моєї похмурої печери страху. Вона була порятунком, шляхом на волю. Вона мала навчити мене жити або навчити мене померти, мала торкнутися своєю гарною дужою рукою змертвілого серця, щоб воно від її живого дотику або розквітло, або розсипалось на порох. Я не міг собі уявити, звідки в неї така сила, звідки походять її чари, в чім таємниця того, що вона враз набула для мене такої великої ваги, — та й, врешті, хіба не однаково. Мені й не треба було про це знати. Мені вже було однаковісінько, чи я щось знатиму, розумітиму, самого знання й розуміння я вже мав донесхочу, моя найтяжча мука і найбільша ганьба якраз у тому й полягала, що я надто виразно бачив своє власне становище, надто добре його усвідомлював. Я бачив перед собою цю тварюку, цього негідника Степового Вовка, як муху в павутинні, бачив, як його доля наближалась до свого невідворотного кінця, як він, обплутаний і безпорадний, висів у павутинні, як павук готувався вже його вжалити, і бачив наче так само близько рятівну руку. Я міг би висловлювати найрозумніші й найрозважніші думки про підстави й причини моїх страждань, моєї душевної недуги, моїх химер і неврозів. Механізм усього цього я бачив наскрізь. Але мені потрібне було не знання і розуміння, не його я так розпачливо прагнув, — я хотів щось переживати, щось вирішувати, до чогось пориватися й на щось зважуватися.