Степ і кобзар

Страница 2 из 2

Чигиринець Борис

"Вмирай, корись! Часи минули.
І час новітній настає.
Про що старі вовік не чули, —
То революція дає.

Лилася морем кров червона
Тобою, степ, від давніх літ.
"Нового діждемось закона",
Зачервоніє волі квіт.

Спаде невільництва прокляття,
Все, що пригнічувало нас,
І опанують люди-браття
Тебе, о степ, на вічний час.

І паротяги й пароплави
Помчаться полем і Дніпром,
І борозни нової слави
Проорють, щедрії добром.

Обійме всіх одна родина,
Як сонце, стане все ясне
І лиш, як пісня лебедина,
Як згадка, може, та єдина,
Мій сум в нащадках знов зрине.

О степ! співав тебе й любив я,
Любив я людськість, світ увесь.
І може, співом заробив я
Зітхання щиреє чиєсь".

Замовкнув, зникнув у тумані
Кобзар – пророк, і степ мовчить,
І виступа, мов на екрані,
Нова знов історична мить.

15

Крок чугунний Царя-Капітала
Я почув тут раптово і вздрів,
Наче фата-моргана повстала,
Місто, фабрики, дим з димарів.

Там на обрії дивно замріло,
І відтіль, мов шляхи простяглись
В степ, сюди, – (залізниці то діло)
Телеграфні стовпи піднеслись.

Степ звужається. Шляхи – гадюки
Дусять, давлять; рілля вироста,
Бродить серп і коса через луки,
Гупа молот, людняться міста…

Крок чавунний ступа без упину,
І встають селянин, пролетар
Будувати свою будучину. —
Все побачив ти, більше не мар!

16

Сонце. День. Золотеє колосся!
Море праці навкруг розлилося.
Ще гудуть, випиваючи мед,
Понад степом робочії бджоли,
Та все більшеться зоране поле,
І іде усе трактор вперед.

Ріже він цілину без устану,
І навкруг по широкому лану.
В колективах працює громада,
І яка ж задля неї відрада
Працювати собі, не панам.

Як бажані всі сонця їм сходи!
Чорний дим шлють по небу заводи,
Все частіш і все ближче гудки.
Проминає доба капітала!
Нездоланою силою встала
Ваша армія, трудовники!

17

Вже повіяло волею, люди,
І вже рівности блисла зоря,
І немає царя, і не буде
На всім світі ніде злидаря.

Лийтесь, лави народні, як море,
І зливайте сваволю і гніт!
Що робоча рука не поборе?
Тільки дружно, – і визволим світ!..

18

Кружать голову мрії пророчі,
Не відзначу я дійсне від сна,
Бачуть працю жниварськую очи, —
Все за образом образ зрина.

Бачу я женців юрбу,
Чую спів.
Розіслалась нива,
Занехаяли журбу
Давніх днів,
Веселять їх жнива.

19

Як півня крик, – кінець примарам
Локомотива раптом свист.
Скорюсь і я технічним чарам,
Хоч і слабий до співу хист.

Хай буде образ мій останній, —
Крізь степ несеться паротяг,
Конем залізним на світанні
Влетів у заповідник благ.

І раптом став, мов з переляку,
Хитнувся, знов назад летить. —
Лети й вертай сюди по знаку. —
Це Дніпрельстан – титан стоїть!

Доба стихійної робітні,
Епоха мамутів пройшла,
З індустріяльного новітні
Колоси виникли кубла.

Встають масиви Дніпрельстану. —
Він не закриє сонце нам.
Він сонце сам, як я погляну,
Заводам нашим і ланам.