Костянтин махнув рукою й покрутив головою; він хотів собі думати, але радість, якою світилося його обличчя, заважала йому. Він, наче йому незручно було сидіти, прибрав іншої пози, засміявся й знову махнув рукою. Совісно було виявляти перед чужими лібдьми свої приємні думки, але в той же час нестримно хотілось поділитися радістю.
— Поїхала в Демидове до матері! — сказав він, червоніючи й перекладаючи на інше місце рушницю.— Завтра повернеться... Сказала, що до обіду назад буде.
— А тобі нудно? — спитав Димов.
— Та господи, а то ж як? Без року тиждень, як оженився, а вона поїхала... Га? Ух, та й моторна ж, побий мене бог. Там така хороша та славна, така реготуха та співуха, просто тобі порох! З нею голова ходором ходить, а без неї ось немов загубив щось, як дурень по степу ходжу. Від самого обіду ходжу, хоч гвалт кричи.
Костянтин протер очі, подивився на вогонь і засміявся.
—— Любиш, значить...— сказав Пантелій.
— їам така хороша та славна,— повторив Костянтин, не слухаючи,— така хазяйка, умна та розумна, що іншої такої з простого роду у всій губернії не знайти. Поїхала... А нудьгує ж, я зна-аю! Знаю, сороку! Сказала, що завтра до обіду повернеться... Але ж яка історія! — майже крикнув Костянтин, раптом беручи тоном вище і змінюючи позу.— Тепер любить і нудьгує, а от не хотіла за мене виходити!
— Та ти їт — сказав Кирюха.
— Не хотіла за мене виходити! — сказав далі Костянтин, не слухаючи.— Три роки з нею бився! Побачив я її на ярмарку в Калачику, полюбив до смерті, хоч на шибеницю лізь... Я в Рівному, вона в Демидовому, одне від одного за двадцять п'ять верст, і нема ніякої моєї змоги! Посилаю до неї сватів, а вона: не хочу! Ох, ти, сороко! Я вже її і так, і отак, і сережки, і пряників, і меду півпуда — не хочу! От тут і візьми. Воно, якщо поміркувати, то яка я їй пара? Вона молода, гарна, з порохом, а я старий, скоро тридцять років буде, та й вродливий дуже: борода широка — цвяхом, лице чисте — все в ґулях. Де ж мені з нею рівнятися! Хіба от тільки, що заможно живемо, але ж і вони, Вахраменки, добре живуть. Три пари волів і двох наймитів держать. Полюбив, братця, і очманів... Не сплю, не їм, у голові думки і такий дурман, що не доведи господи! Хочеться її побачити, а вона в Демидовому... І що ж ви думаєте? Побий мене бог, не брешу, разів зо три на тиждень туди пішки ходив, щоб на реї подивитися. Роботу покинув! Таке затьмарення найшло, що навіть у наймити в Демидове хотів піти, щоб, значить, до неї ближче. Замучився! Мати ворожку кликала, батько разів з десять бити брався. Ну, три роки промучився і вже був так вирішив: будь ти тричі анафема, піду до міста і в візники... Значить, не судилось! На великодньому тижні пішов я до Демидового останній разочок на неї глянути...
Костянтин відкинув назад голову й зайшовся таким дрібним веселим сміхом, начебто оце тільки дуже хитро обдурив когось.
—— Дивлюся, вона з парубками коло річки,—— казав він ^алі.— Взяла мене злість... Відкликав я її набік і, може, цілу годину їй усякі слова... Покохала! Три роки не кохала, а за слова покохала!..
— А які слова? — спитав Димов.
— Слова? І не пам'ятаю... Хіба ж запам'ятаєш? Тоді, як вода з жолоба, без перепочинку: та-та-та-та! А тепер жодного слова не вимовлю... Ну, і піщла за мене... Поїхала тепер, сорока, до матері, а я ось без неї по степу. Не можу дома сидіти. Несила мені!
Костянтин незграбно визволив з-під себе ноги, розлігся на землі й підпер голову кулаками, потім підвівся і знову сів. Усі тепер чудово розуміли, що це був закоханий і щасливий чоловік, щасливий до болю; його усмішка, очі і кожен рух виявляли томливе щастя. Він не знаходив собі місця і не знав, якої прибрати пози і що робити, щоб не знемагати від рясноти приємних думок. Виливши перед чужими людьми свою душу, він, нарешті, сів спокійно і, дивлячись на вогонь, задумався.
При цій щасливій людині всім стало нудно і теж захотілося щастя. Всі задумались. Димов підвівся, тихо пройшовся біля багаття, і по ході, по рухах його лопаток видно було, що він тужив і нудьгував. Він постояв, подивився на Костянтина і сів.
А багаття вже згасало. Світло вже не миготіло, і червона пляма звузилась, потьмарилась... І що швидше догоряв вогонь, то яснішою ставала місячна ніч. Тепер уже видно було шлях на всю його широчінь, паки, голоблі, коней, що жували; па тому боці невиразно вимальовувався другий хрест...
Димов підпер щоку рукою і тихо заспівав якоїсь жалібної пісні. Костянтин сонно усміхнувся й підтягнув йому тоненьким голоском. Поспівали вони з півхвилини й замовкли... Омелян стрепенувся, засовав ліктями й заворушив пальцями.
—. Братця! — сказав він благально.— Давайте заспіваймо якої-нєбудь божественної!
Сльози проступили в нього на очах.
— Братця! — повторив він, притискаючи руку до серця.— Давайте заспіваємо що-небудь божественне!
— Я не вмію,— сказав Костянтин.
Всі відмовились; тоді Омелян заспівав сам. Вій замахав обома руками, закивав головою, розтулив рота, але з горла його вихопився тільки сиплий, беззвучний подих. Він співав руками, головою, очима і навіть ґулею, співав палко і з болем, і чим дужче напружував груди, щоб вирвати з них хоч одну ноту, тим беззвучнішим робилося його дихання...
Єгорушку теж, як і всіх, опанувала нудьга. Вій пішов до свого воза, забрався на паку і ліг. Дивився він на небо і думав про щасливого Костянтина та його друяшпу. Навіщо люди женяться? До чого на цьому світі жіпки? Єгорушка ставив собі невиразні запитання і думав, що чоловікові, напевне, добре, коли біля нього завжди живе ласкава, весела і гарна жінка. Спала йому чомусь па думку графиня. Драницька, і він подумав, що з такою жінкою, мабуть, дуже приємно жити; він, чого доброго, з охотою одружився б з нею, якби це не було так соромно. Він згадав її брови, зіниці, коляску, годинник з вершником... Тиха, тепла ніч спускалася на нього й шепотіла йому щось па вухо, а йому здавалося, що це та вродлива жінка схиляється над ним, з усмішкою дивиться па нього і хоче поцілувати...
Від вогнища лишилося тільки два маленьких червоних вічка, що ставали все менші й менші. Підводчики і Костянтин сиділи коло них, темні, нерухомі, і здавалося, що їх тепер було значно більше, ніж раніше. Обидва хрести однаково було видно, і далеко-далеко, десь па великому шляху, світився червоний вогник — теж, мабуть, хто-небудь варив куліш.