Степ

Страница 18 из 28

Антон Чехов

—— Так, убили...— сказав нехотя Димов.— Купці, батько з сином, їхали образи продавати. Спинилися тут недалечко на постоялому дворі, що тепер Гнат Фомін держить. Старий випив зайве й став хвалитися, що в нього з собою грошей багато. Купці, звісно, народ хвастовитий, не дай бог... Не втерпить, щоб не показати себе перед нашим братом у кращому вигляді. А в ту пору в постоялому дворі косарі ночували. Ну, почули ото вони, як купець хвастає, і взяли собі на увагу.

— О господи... царице небесна! — зітхнув Пантелій.

— Другого дня, ледве почало світати,— казав далі Димов,— купці зібралися в дорогу, а косарі з ними ув'язалися. "Підемо, ваша статечність, разом. Веселіше, та й небезпеки менше,— бо місце тут глухе..." Купці, щоб образів не побити, поволі їхали, а косарям це на руку...

Димов став навколішки й потягнувся.

— Так,— казав він далі, позіхаючи.— Все нічого було, а як тільки купці доїхали до цього місця, косарі й почали чесати їх косами. Син, молодець був, вихопив в одного косу та й собі давай чесати... Ну, звичайно, ті подолали, бо їх чоловіка з вісім було. Порізали купців так, що живого місця на тілі не зосталося; скінчили своє діло й стягли з дороги обох, батька на один бік, а сина на другий. Навпроти цього хреста по той бік ще другий хрест є... Чи цілий — не знаю... Звідси не видно.

— Цілий,— сказав Кирюха.

— Кажуть, грошей потім знайшли мало.

— Мало, — підтвердив Пантелій.— Карбованців сто знайшли.

— Так, а троє з них потім померли, бо купець їх теж дуже косою порізав... Кров'ю зійшли. Одному купець руку відтяв, так той, кажуть, версти з чотири без руки біг, і аж під Куриковим його на горбочку знайшли. Сидить навпочіпки, голову на коліна поклав, немов задумався, а подивилися — у ньому душі нема, помер...

— По кривавому сліду його знайшли...— сказав Пантелій.

Усі подивилися на хрест, і знову настала тиша. Звідкілясь, мабуть, з балочки, долинув сумний пташиний крик: "Сплю! сплю! сплю!.."

— Лихих людей багато на світі,— сказав Омелян.

— Багато, багато! — підтвердив Пантелій і присупувся ближче до вогню з таким виразом, начебто йому ставало моторошно.— Багато,— казав він далі півголосом.— Перебачив я їх на своєму віку видимо-невидимо... Лихих, тобто, людей... Святих і праведних бачив багато, а грішних без ліку. Спаси і помилуй, царице небесна... Пам'ятаю, якось років з тридцять тому, а може, й більше, віз я купця з Моршанська. Купець був гарний, показний з себе і при грошах... купець той... Хороша людина, нічого... Отож їхали ми собі й спинилися ночувати в заїзді. А в Росії заїзди не те, що в тутешньому краю. Там двори вкриті, як ото повітки, чи, скажімо, як клуні в добрих економіях. Тільки клуні вищі будуть. Ну, спинилися ми, і нічого собі. Купець мій в кімнатці, я при конях, і все як повинно бути. Так ото, братця, помолився я богу, щоб, значить, спати, і пішов походити по двору. А ніч була темна, хоч в око стрель, хоч не дивися зовсім. Пройшовся я собі трошки, ось як до возів, приміром, та й бачу — вогонь блимає. Що за притча? Здається, і хазяї давно спати полягали, а окрім мене з купцем інших постояльців не було... Звідки вогонь той? Взяв мене сумнів... Підійшов я ближче... до вогню б то... Господи помилуй і спаси, царице небесна! Дивлюсь, а біля самої землі віконечко з гратами... в будинку б то... Ліг я на землю і глянув; як глянув, то так по всьому тілу й пішов мороз...

Кирюха, стараючись не шарудіти, всунув у вогнище жмут бур'яну. Цочекавши, поки бур'ян перестав тріщати й шипіти, старий казав далі:

— Глянув я туди, а там підвал, великий такий, темний та сумний... На бочці ліхтарик горить. Посеред підвалу стоїть чоловіка з десять людей в червоних сорочках, по-закачували рукави і довгі ножики гострять... Еге! Ну, виходить, ми до зграї потрапили, до розбійників... Що тут робити? Побіг я до купця, розбудив його тихенько та й кажу: "Ти, кажу, купче, не лякайся, а діло наше погане... Ми, кажу, в розбійницьке кубло попали". Він змінився на обличчі та й питає: "Що ж ми тепер, Пантелію, робити будемо? При мені грошей сирітських багато... Щодо душі, каже, моєї, то на це воля божа, не боюсь померти, а, каже, страшно сирітські гроші загубити..." Що тут скажеш робити? Ворота замкнені, нікуди не виїхати, ні вийти... Якби паркан, через паркан перелізти можна, а то двір критий... "Ну, кажу, купче, ти не лякайся, а молись богу. Може, господь не захоче сиріт кривдити. Зоставайся, кажу, наче й не знаєш нічого, а я тим часом, може, і придумаю щось..." Гаразд... Помолився я богу, і напутив мене бог на розум... Виліз я на свій тарантас і тихенько... тихенько, щоб ніхто не чув, став висмикувати солому в стрісі, зробив дірку та й виліз на той бік. На той бік... Потім стрибнув я з стріхи й побіг шляхом скільки духу. Біг я, біг, замучився зовсім... Може, верст із п'ять пробіг одним духом, або й більше... Хвалити бога, бачу — стоїть село. Підбіг я до хати, почав стукати у вікно: "Православні, кажу, так і так, мовляв, не дайте християнську душу занапастити,.." Побудив усіх... Зібралися мужики й пішли зі мною... Хто з мотузком, хто з дрюччям, хто з вилами... Ви-дамали ми ото в заїзді ворота і зараз же до підвалу... А розбійники ножики вже нагострили і зібралися купця різати. Забрали їх мужики усіх до одного, пов'язали і повели до начальства. Купець їм на радощах три сотні пожертвував, а мені п'ять лобанчиків дав і ім'я моє в поминання собі записав. Кажуть, потім у підвалі кісток людських знайшли силу-силенну. Кісток, еге ж... Вони, значить, грабували людей, а потім закопували, щоб слідів не було..* Ну, потім їх у Моршанському через катів карали...

Пантелій скінчив оповідання й оглянув своїх слухачів. Вони мовчали й дивилися на нього. Вода вже кипіла, і Стьопка здіймав піну.

— А сало готове? — спитав його пошепки Кирюха.

— Зажди трошки... Зараз.

Стьопка, не спускаючи очей з Пантелія і ніби боячись, щоб той не почав без нього оповідати, побіг до возів; скоро він вернувся з невеличкою дерев'яною мискою й почав терти в ній свиняче сало.

— їхав я другим разом, теж з купцем...— казав далі Пантелій, як і перше, півголосом і не кліпаючи очима.— Звали його, як зараз пам'ятаю, Петро Григорович. Хороша була людина... купець той... Зупинились ми таким самим манером у заїзді... Він у кімнатці, я коло коней... Хазяї, чоловік і жінка, люди начебто й хороші, ласкаві, наймити теж немов нічого, а тільки, братця, не можу спати, чує моє серце! Чує, та й. годі.І ворота відчинені, і людей кругом багато, а все начебто страшно, не по собі. Всі давно позасинали, вже зовсім ніч, скоро вставати треба, а я сам-один лежу в себе в кибитці і очей не заплющую, немов сич якийсь. Тільки, братця, оте саме, чую: туп! туп! туп! Хтось до кибитки підкрадається. Висовую голову, дивлюся — стоїть жінка в самій сорочці, боса... "Чого тобі, кажу, молодичко?" А вона вся труситься, оте саме, лиця на ній нема... "Вставай, каже, добрий чоловіче! Біда... Хазяї лихе задумали... Хочуть твого купця порішити. Сама, каже, чула, як хазяїн з хазяйкою шепотілися..." Ну, недарма серце боліло! "А хто ти сама?" —питаю. "А я, каже, їхня кухарка..." Добре... Виліз я з кибитки й пішов до купця. Розбудив його та й кажу: "Так і так, кажу, Петре Григоровичу, діло ие зовсім чисте... Встигнеш, ваша статечність, виспатись, а тепер, поки є час, одягайся, кажу, та, поки живі й здорові, тікаймо далі від гріха..." Тільки-но він став одягатися, коли двері відчинилися і — здрастуйте... Дивлюсь — царице небесна! — входять до нас у кімнату хазяїн з хазяйкою та три наймити. Значить, і наймитів підговорили... Грошей у купця багато, то от, мовляв, поділимо... У всіх п'ятьох у руках по ножику довгому... По ножику, еге... Замкнув хазяїн на замок двері та й каже: "Моліться, подорожні, богу... А коли, каже, кричати будете, то й помолитися не дамо перед смертю..." Де вже тут кричати? Нам від жаху й дух забило, не до крику тут... Купець заплакав та й каже: "Православні! Ви, каже, порішили мене вбити, бо на мої гроші поласились. Хай уже так і буде, не я перший, не я останній; багато вже нашого брата купця по заїздах вирізано. Але за що ж, каже, братця православні, мого візника вбивати? Яка йому потреба за мої гроші муки приймати?" І так ото жалісно говорить! А хазяїн йому: "Коли, каже, ми його живого залишимо, то він перший на нас докаже. Однаково, каже, що одного вбити, що двох. Сім гріхів, одна покута... Моліться богу— та й край, а розмовляти нема чого!" Поставали ми з купцем рядочком, навколішки, заплакали та й давай богу молитись. Він діток своїх згадує, а я тоді ще молодий був, жити хотів... Дивимось на образи, молимось, та так жалісно, що й тепер сльоза проймає... А хазяйка, молодиця б то, дивиться на нас та й каже: "Ви ж каже, добрі люди, не поминайте нас на тім світі лихом і не благайте бога на нашу голову, бо це ми через злидні". Молились ми, молились, плакали, плакали, а бог нас і почув. Зглянувся, значить... У самий раз, коли хазяїн купця за бороду взяв, щоб, значить, ножиком його по шиї різонути, раптом хтось як-ак стукне знадвору у віконце! Всі ми так і присіли, а хазяїнові й руки опустилися... Постукав хтось у віконце та як закричить: "Петре Григоровичу, кричить, ти тут? Збирайся, поїдемо!" Бачать хазяї, що по купця приїхали, злякалися та давай бог ноги... А ми швидше надвір, запрягли та — тільки нас і бачили.