Розповідала Ліза й про те, до яких витівок додумувалася Орина вдома – про це теж гуділа вся школа. Одного разу, коли було дуже спекотно, вона вирішила перетворити всі свої штани на шорти – і, озброївшись ножицями, за п’ять хвилин із усім упоралася. Оскільки дідусеві, звісно, спекотно було так само, а дідуся Орина дуже любила – вона вирішила допомогти і йому. Отож, не відкладаючи, вкоротила вище колін і всі дідусеві штани, включно з вихідними до костюма. Оскільки і мама, й тато, й дідусь тоді були на роботі, а бабуся саме вийшла до магазину – ніхто їй не завадив зреалізувати ці добрі наміри. Зате, повернувшись додому, всі були дуже втішені Орининою турботою…
Звісно, знала Стефа й про знамениту Оринину футболку з написом "Школа не вовк, у ліс не втече", який так дратував учителів. Оскільки діти ще не вміли читати, Орина прочитала їм цей напис сама, і видно було, як вона ним пишається.
– Я з цього приводу навіть віршика склала:
Ліпше я в лікарні полежу,
ніж до школи походжу!
– Це коли я торік хотіла собі гніздо на дереві звити, щоб жити з пташками, – розповідала Орина. – Я вже мало літати не навчилася. Ще трішки – і полетіла б… Але не склалося: впала з дерева, зламала руку і цілий тиждень у лікарні пролежала. Краса! Нічого робити не треба, уроків готувати не треба, їсти-пити принесуть і під ніс тицьнуть, а ти собі лежи-иш – і мрі-ієш, лежи-иш – і мрі-ієш…
– Але з воно, певно, болясе, коли луку зламаєс, – злякано прошепотіла Ірця.
– Ет, пусте! – бравувала на це вголос Орина, хоча й виразно скривилася. Утім, таки зізналася:
– Боляче, звісно. І навіть дуже! Зате потім – лежи-иш – і мрі-ієш, лежи-иш – і мрі-ієш… Супер!
Отака була Орина!
І тікати від Чакалки з нею, ясна річ, було направду весело.
Тим паче, що Чакалка, хоч і кандидат педагогічних наук, виявилася передбачливою і кожній дитині захопила взуття. Звісно – босяка по лісу далеко не забіжиш, ноги поколеш, зате взутим – будь ласка!
Іра й Стефа були в босоніжках, Сіяр – у кросівках, зате Орині Чакалка встигла прихопити лише шльопанці. Із тими шльопанцями й було відтак найбільше смішок.
Але, щоб тікати, спершу треба було вирішити, куди саме. Адже несла їх Чакалка уночі в цупкому мішку, до того ж, сплячих. І, звісно, ніхто й гадки не мав, у який бік іти, щоб потрапити до міста. А жодної стежки, не кажучи вже про дорогу, не було й близько. Колись, певно, були, але давно позаростали, тож годі було що-небудь збагнути.
Сіяр спробував пошукати, де прим’ята трава і збита роса – адже там, де пройшла з мішком Чакалка, мусив залишитися хоч якийсь слід. Утім, нічого в нього не вийшло – сонечко давно висушило росу, вітерець порозправляв стеблинки трави, а дощу не було вже давненько, отже, калюжі, в якій міг би знайтися випадковий відбиток Чакалчиної ноги, давно пересохли і юним слідопитам ні про що оповісти не могли.
Діти засумувати.
– Тю! Знайшли чим перейматися! – раптом сказала Орина. – Головне – йти вперед і нікуди не звертати. Тоді обов’язково кудись – а вийдемо.
На тому й порішили.
Але який саме напрямок обрати? Куди йти?
– А отуди! – не розгубилася Орина, махнувши рукою навмання.
Туди й пішли.
Та невдовзі з’ясувалося, що йти прямо, нікуди не звертаючи, ой як непросто!
На шляху весь час зринали як не чагарник, крізь який доводилося продиратися, то глибокі яри, в які випадало спершу скочуватись, а тоді брати протилежний берег приступом.
А стареньке заросле чи то озерце, чи ставок виявилося просто-таки нездоланною перепоною. Орина сунулася було вперед, спробувавши здолати озерце вбрід, але тут же потонула в намулі по коліна й заледве вичовпала, втопивши окуляри. Їх, утім, швидко дістали, зате шльопанці залишилися на дні…
– Маєш тобі! Там, певно, акула живе, ото вона мої шльопанці й облюбувала, – похнюпилася Орина.
Ірця аж заплакала з досади:
– І як же ти тепел ходитимес? Ноги зіб’є-є-єс, і ми далеко не забізимо-о-о…
Лише Стефа не розгубилася:
– Мій тато каже, що коли вже гуска може вийти сухою з води, то людина тим паче. Треба лише подумати – і завжди щось придумаєш.
– О! Придумав! – гукнув на це Сіяр і кинувся до найближчого куща ліщини.
Доки він виламував клюку – палицю з гачком на кінці, доки обмацував нею дно, доки зумів зачепити шльопанці й повитягати їх на берег, минуло добрих півгодини. Орина старанно обмила їх від намулу, урочисто взула й поважно промовила:
– Одна голова добре, а чотири – краще. Ось чому чотириголові змії були такими мудрими!
– Ага, – відгукнулася Стефа. – Вони ще й крилатими були. А якби ти тоді не зламала руку й таки навчилася літати – ми б уже давно додому втрапили.
Одначе обійшли озеро й пішли далі, розважаючись тим, що гуртом склали віршика про Оринину пригоду:
Жила собі в озері голодна акула
і Оринині шльопанці проковтнула.
Довго плакала Орина сльозами гіркими:
– Щоб ти подавилась, акуло, шльопанцями моїми!
Аж тут прийшов Сіяр і надавав акулі копанців –
і виплюнула акула Оринині шльопанці.
Віршик дітям страшенно сподобався. Орина так реготала, що забула навіть образитися на "гіркі сльози".
Утім, згадка про голодну акулу, котра не погребувала навіть брудними затоптаними шльопанцями, пробудила справжнісінький звірячий апетит. Діти раптом згадали, що відучора й ріски в роті не мали.
– Я б теж, – сказав Сіяр, – чимось поживився. Хіба би твої шльопанці були зі свинини…
– А сцьо не так зі свининою? – здивувалася Іра.
– Я ж мусульманин, а мусульмани свинини не їдять.
– Чому?
– Аллах забороняє. Я ж пуштун.
– Тю! – здивувалася Орина. – Я теж пустунка, і мені теж усе забороняють. Та хіба я на це зважаю!
– Ти собі можеш бути хоч сто разів пустункою, – образився Сіяр, – а я не пустун. Я пуштун! – гордо мовив він, випнувши груди.
– Як це?
– А так! Ти – українка, і твоя Батьківщина – Україна. А я – пуштун, і моя Батьківщина – Афганістан! Зрозуміло?
– Зрозумі-і-іло, – хором протягли діти.
– У нас там велика війна, в Афганістані. Багато людей убили. І моїх рідних теж багато вбили. І ми мусили тікати сюди, в Україну, щоб і нас не повбивали. Ось. А Бога у нас звуть Аллах. І він усе одно забороняє нам їсти свинину, хоч би де ми були – в Україні чи в Афганістані.