Одноокий перший зважився виконати волю пана Підотаманчого, напівпрошепотівши до грубого селянина, але так, що всі почули:
— Іди та понесемо.
І винесли першого Свердельця. А коли брали тіло Петра Пахомовича, то Підотаманчий, стоячи урочисто, став говорити, і всі встали:
— Прощай, вірний товаришу і брате дорогий. Недовго ти топтав ряст по рідній землі, і я тут не забарюся.
І голос його затремтів і замовк, ніби шурхнувши у гаряче місце раненої душі. І коли винесли тіло пана писаря, то пан Підотаманчий звернувся до Деркача, який стояв і дивився на велюровий піджак, що лежав між столом і ослоном:
— Гей, товаришу брате, заспівай що-небудь про Україну!
І в цьому велінні була і туга від того, що своєї долі ніде й ніколи не уникнеш, і сила, що силкується завжди вивернутися із-під найтяжчого тягаря. Але не встиг той рота роззявити, аби почати співати чи щось говорити, як нікому не помітний Лундик, забувши свої соціал-демократичні вподобання, схопився із свого місця і попрохав:
— Дозвольте, пане Підотаманчий, я заспіваю. Бо, сидячи в кутку на сіні, він спостерігав, що діялося, і рівняв свою долю із їх долею. І бачив, що вони знайшли стежку до щастя, але ще не щасливі. І він був найшов собі панну Варку і втратив її, і теж нещасливий. Крім того, вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий. І через те коли пан Підотаманчий забажав пісню про Україну, то Лундик Гордій заспівав, та так, як ніколи не співав і в семінарії:
Ой поклали Гонту аж на три драбини,
Та й сіли на ноги кати і на руки,
Та й паси здирати почали із спини,
Щоб зазнав отаман нелюдської муки.
І його високий тенор став битися тугою об стіни і об стелю землянки, аби полинути за ті обрії, що пісня накреслювала, і зустрітися з Бощановою чайкою, і прилучити і свій голос до її крику, і вже разом літати над Україною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю стражденної батьківщини. Але несподівано до співу прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач. І їх баси упали додолу і, припадаючи до нього та знімаючися над ним, заридали розпукою, що не зірвуть стелі, не розвалять стін і не зустрінуть чайки, а заглухнуть у страшнім горі серед чорних земних надрів:
Де біліють кості німотні козачі
І ніхто не скаже, хоч на сміх, із кого,
Не тривожать їх там ні зуби собачі,
Ні земляки бідні, забутії Богом.
Усі співали, стоячи, неначе колядники, з таким диким і могутнім надхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі. У Підотаманчого з чола стікав піт, і він не помічав. Деркач держався рукою за душу, і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, а Лундик, почервонівши весь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля. І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала, аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що несила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї, і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві. Але найвища нота горя лунала про те, що Україна якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'яті ніхто не здолає і що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже йсьогодні на землі. Але знов баси застогнали до сонця:
Ой де ж ті дороги, що йшли гайдамаки?
Де ножі та зброя і сідла шовкові,
Де вольної волі свячені ознаки,
Де гетьманський поклик і в якому слові?
Ох, ні, це не про горе, промовляє пісня, а про невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева витягає найм'якшгі листочки і не перерве жадного. А соловей бачить таке диво, і не витримує, і співає: "Люблю, люблю!" І ввесь Копітанівський ліс, і Будянський, і Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: "Люблю, люблю!" І цей шепіт зливається з криком співочого птаха і гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній духоті. І хвилі того травневого, золотого, туманного чаду важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри, на долини, і пливуть в українські села. Ним дихають діди, баби, жінки, і хлопці, і дівчата і шепочуть одне другому; "Люблю, люблю, люблю". Але ось доходить пісня кінця і проказує останні слова:
Все мовчить, німує, лиш вітер гуляє.
Та сови із бору кричать із сичами.
І земля старезна нам кров не вертає.
За вольную волю пролиту дідами...
І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрілися, а потім, остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати спітнілі обличчя, Та враз із порога землянки залунав голос:
— А здорові були, панове товариство!
— У добрий час, пане отамане! — відгукнувся радісно пан Підотаманчий.
Лундик побачив, що Канарей, одноокий і грубий селянин, а між ними і панотець Дмитро стоять радісно усміхнені і не рухаються з місця. Йому здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього слова. Але диву Гордієвому не було меж, коли його колишній опікун рішуче підійшов до Підотаманчого, до Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману і незаперечну волю:
— Настав час нам відсіля рушити. Поїдемо у Волинські ліси. Але тому, що на дорогу ми маємо всього двісті карбованців, то треба нашу скарбницю підживити. Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана Проня. Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно. Я певний, що він з Копітанівського заводу повіз додому ті 20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час розмови вирвалося в нього з язика. В неділю в нього буде розплата з селянами за буряки. Отже, негайно вирішить, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з ворожої скарбниці в нашу.
— Гаразд, пане отамане! — згодився Підотаманчий і, звернувшися до кухаря, спитав: — Чи вечеря готова?