— Як не даси нам грошей, то ми й самі наберемо набор на убрання в Волька, — сказала Балабушиха.
— А як я скажу Волькові, щоб він вам нічого не давав, бо я не буду платить?
— О, ти цього не зробиш і не роби. Це буде скандал, а в тебе — дочка.
— А як зроблю? Де я вам наберу тих грошей? Не домовики ж мені носять гроші!
— Господи! Я не знаю, що ти за людина. Якби не було треба, я б тобі не говорила й не просила. А ми все-таки пошиємо собі атласні сукні.
Балабуха ходив по хаті й сопів. В його лице налилось кров'ю, а потім зблідло. Видно було, що він не жартував. Настя подумала, що вже й не буде балу, й почала плакати. За нею почала говорити крізь сльози й мати. Дочка так вже звикла марити за білу атласну сукню, що їй здавалось, ніби та сукня вже приросла до неї. Балабушиха спала й бачила себе й в снах в зеленій блискучій сукні в кадрилі з Ганушем або хоч з німцем столяром. Вони підняли гвалт крізь сльози.
— Ти хочеш, щоб твоя дочка вбиралась, як старчиха, зосталась старою дівкою? Це безглуздя! — репетувала Балабушиха.
— Хто ж цього хоче? Але мені здається, що можна вийти заміж і без атласної сукні, — обізвався Балабуха.
— Еге! Спробуй вийди заміж в пістрьовій сукні! — сказала Балабушиха.
— Мені заміж не виходити, а Настю ніхто ж не вбирає в пістрю. Справ для неї якусь дешевшу сукню, сама вберись в стару; хіба ж в тебе мало суконь?
— Ти хочеш занапастити вік своїй дитині, хочеш заперти її в монастир! Ти нас хочеш поробити черницями, прохачками! — репетувала Балабушиха.
Балабуха махнув рукою й втік в кабінет. Балабушиха й Настя довго сиділи й мовчали.
— Знаєш що, Насте? Замкну я шафу й не дам йому горілки. Не бійсь, на горілку для себе не шкодує грошей: що божого дня хилить по дві чарки перед чаєм, по дві до обіду, ще й після обіду одну.
— А чай папа усе п'є з ромом. Хіба мало йде грошей на ром? — обізвалась Настя, втираючи сльози.
— А не дам я йому й рому й горілки! Добре, що ти пригадала, — сказала Балабушиха.
Вона побігла швиденько до шафи, замкнула й ключі сховала в кишеню. Настав час обіду. Посідали за стіл.
Балабуха окинув очима стіл і примітив, що на столі нема графина з горілкою.
— А чом це ви не поставили на стіл горілки? — спитав Балабуха в дам.
Балабушиха й Настя сиділи, спустивши очі, й мовчали.
— Насте, встань та подай графин! — сказав Балабуха. Настя сиділа й мовчала.
Балабуха розсердився, встав з стільця, пішов до шафи, смикнув, пошкрябав пальцями дверці. Шафа була замкнута.
— Олесю, де ключі од шафи? — спитав Балабуха.
Олеся мовчала й сердито дивилась в тарілку. Вона трохи не зареготалась. Настя осміхнулась, втираючи сльози хусточкою.
— Насте, пошукай ключів в себе в кишені, — сказав Балабуха.
Настя й пальцем не ворухнула.
Балабуха комічно стояв серед хати й ждав. Обидві дами понадимались і мовчали.
— Чи на вас сьогодні наслано, чи ви поніміли? — спитав Балабуха, розводячи руками. Дами мовчали й навіть не глянули на його. Балабуха зрозумів жінчині штуки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йому не йшов на душу обід. За обідом ніхто й слова не промовив. Настя нічого не їла. По обіді він знов попросив ключів од шафи. Олеся й Настя мовчали й навіть не дивились на його. Балабуха пішов в кабінет, гуркнув, хрьопнув дверима й зачинився. Балабушиха й Настя переглянулись і осміхнулись.
Настав вечір. На стіл подали самовар. Настя налила чай. Балабуха глянув на стіл: на столі не було графинчика з ромом.
— А чом ви оце не подали до чаю рому? — спитав Балабуха вже м'якішим тоном.
Балабушиха й Настя сиділи, понадимавшись, і мовчали. Балабуха встав, пішов до шафи, пошкрябав у дверці. Шафа замкнута. Вранці Балабуха почутив, що в його живіт чогось неначе порожній. Він вгадував, що перед обідом знов буде те саме, що й вчора, пішов у пекарню й послав Килину до жида по горілку.
Балабушиха чула, як він рипнув дверима в пекарні, як Килина вискочила й побігла через сіни, й зразу за все догадалась. Вона посадила Настю коло вікна стерегти Килину, як вона буде вертатись з горілкою.
"Які чудні віжки видумала мама на тата, — думала Настя. — Невже вона поверне ними тата, куди нам треба? Одначе треба й собі мотати це на вус: може, колись пригодиться".
Килина затупотіла в сінях. Настя дала знати матері: Балабушиха стала за дверима й ждала. Килина увійшла в столову й поставила на стіл горілку. В Балабухи заграло нутро, неначе в йому заграли цимбали. Тільки що Балабуха одчинив двері з кабінету й хотів взяти пляшку, Балабушиха скочила з-за дверей, загарбала пляшку в руки й замкнула в шафу. Балабуха тільки тоді зоглядівся, як дзенькнув замок і Олеся вибігла з столової. Він стовпом став. В його нутрі неначе разом всі струни порвались.
Постоявши на одному місці, Балабуха пересвідчився в тому, що жінка не жартує й обвела його таким кордоном, через який і Килина з пляшкою не проскочить. Час обіду наближався. Балабуха почував, що довше не видержить. Він одімкнув комоду, взяв останні п'ятнадцять карбованців, виніс в залу, де сиділа жінка з дочкою за п'яльцями, й кинув гроші на стіл.
— Оце вам останні гроші! Про мене, що хочете, те й робіть! Цілуйтесь з тією наволоччю! — сказав Балабуха й вийшов з хати.
— Ми решту й набор доберемо, як на що не стане цих грошей, — обізвалась Балабушиха.
Балабуха вийшов до столу на обід. На столі, на старому місці, стояв графин з горілкою. Балабушиха почала любенько заговорювати з чоловіком. Настя стала весела: вона вже неначе розпочала гуляти на балу й вже марила про білу атласну сукню. Але Балабуха надувся, мовчав і три дні потім не говорив до жінки.
По обіді мата й дочка побігли в крамницю до Вольчихи. Балабушиха вибрала собі зеленої матерії на сукню; білого доброго атласу не знайшли в усіх крамницях. Вольчиха мала їхати незабаром до Києва, й Балабушиха звеліла їй привезти атласу на сукню й атласні білі черевички, гірлянду й білі рукавички для Насті.
Вольчиха поїхала до Києва й барилась та длялась, неначе поїхала по свою смерть. Цілий тиждень Настю брала нетерплячка, щодня вони бігали до Волька наперемінку, щоб спитати, чи не вернулась Вольчиха з Києва. Аж другого тижня Вольчиха приїхала й принесла закупки.