— Може, твоя й правда, — сказав дід Грицай, — де вже мені тепер пасічникувать.
— Авжеж нема тобі часу… — сказав дід Оникій, сердитий на Грицая за те, що Грицай не взяв його за пасічника на літо.
— Нема що робити! Ставай в мене, Оникію, за пасічника, доки бджоли роїтимуться, а потім я вже й сам увинусь.
— Овва! Оце вигадав! Чи це ти мене піднімаєш на сміх, чи маєш мене за дурня, чи жартуєш зо мною, старим? Це гарно! Ставай за пасічника, доки рої йтимуть. Мене не такі, як ти, просили ще й кланялись, щоб я став за пасічника на ціле літо. Це ти з мене глузуєш, як з дурня. Ні! цього не буде! Або проси мене за пасічника на все літо, або мене не зачіпай. Оникій знайде собі пасіку на все літо не в таких, як ти!
Гордий дід Оникій зобідився, що Грицай не попросив його стати за пасічника на все літо. Невеличкий на зріст, сухий, як комашка, довгобразий та смуглявий, з чорними маленькими очима, дід Оникій був схожий на вусатого жука, на котрого наділи білі штани й сорочку і підперезали зеленим поясом, а чорну вусату голову потрусили попелом та борошном. Оникій говорив тоненьким крикливим голосом, неначе пищав якийсь скрипучий жучок або якась пискуча комаха.
— Оце розходився! Сядь лишень, Оникію, та поговоримо до ладу, то, може, й згодимось, — сказав дід Грицай.
— І сідать я не буду, і горілки твоєї пити не хочу, бо ти мене вразив в саме серце. Що я тобі таке? Чи наймит, чи попихач? Знайде собі Оникій шматок хліба і опріч тебе! Вийду на вулицю та свисну, то до мене назбігається десять таких, як ти. Не моє діло пить та гуляти. Моє діло доглядать божої худоби. Он подивися в себе в пасіці! там немає ні образа святого Зосима та Саватія, нема ні хреста. Через те тобі й пасіка не йде на руку. А ти раз на рік ходиш до церкви, як говієш та причащаєшся. Не тобі глядіть божої худоби. Ет!
Оникій спересердя вхопив бриля, накинув на розпатлану чуприну і майнув з садка, навіть не попрощався з дідом Грицаєм.
— Це вишкварка, а не Оникій! Побіг, неначе його хтось впік гарячим залізом. Нацвірчав повний садок, як цвіркун, та й майнув! Знайдемо пасічника. Не один пасічник в нас у селі, — обізвався дід Грицай.
Дід Оникій дременув через село і пішов до одного пасічника, старого діда, та почав йому жалітись на діда Грицая.
— Не ставай за пасічника в Грицая! Чуєш? Він кепкуватиме з тебе. Це гарно вигадав старий чорт! Затуляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не просить до себе за пасічника; він і тобою затулить дірку в пасіці, — вговорював дід Оникій старого пасічника.
Зігнавши злість перед одним дідом, напищавши йому вуха, Оникій побіг на другий куток села, де жив ще один дід, що наймався за пасічника. Оникій і цьому накричав, напищав повну хату, все жалівся на діда Грицая і намовляв його не ставать в Грицая за пасічника. Вдоволивши свою гордовитість, Оникій вернувся додому та ще й накричав вуха своїй бабі лайкою.
А Грицаєві гості знов посідали на траві кругом рядка й почали полуднувать. В баби Оришки понапухали щоки. Одна щока стала більша за другу, ніс набряк і став схожий на бараболю. Зморшки на виду порозтягувались. Баба неначе помолодшала, поповнішала, а лице в неї побільшало.
— Чи ти ба! моя баба аж помолодшала, як її покусали бджоли, — жартував старий Грицай. — Яка стала повновида, неначе наша посесорша. Коли який дід забажає, щоб його баба помолодшала, то нехай веде її в пасіку та витрусить на неї здоровий улик з бджолами.
Баба Оришка тільки кліпала запухлими очима й мовчала. Грицай виніс ще одну пляшку горілки і дві четвертини сала. Чесна компанія випила горілку і з'їла сало. Одному Мотузові не йшла горілка на думку. Шкода йому було давати разом такі великі гроші, зібрані за довгий час копійка за копійкою, карбованець за карбованцем; але й синів було шкода, бо в його поля було обмаль.
"Ой, не вмре швидко цей крем'яний дід! Довго мені доведеться тягти спілку з ним, брати й засівать його поле та звозить снопи в його клуню. Ой, коли б не програти!" — думав Мотуз, поглядаючи скоса на п'яненького діда розумними, темними, допитливими очима.
— Оце ж ми, хвалить бога, випили могорич і пополуднали, а тепер, Дмитре, ходім до тебе та й заплатиш мені гроші, — задзигорив дід Грицай своїм гострим язиком.
Дмитро Мотуз глянув на п'яненького діда, подумав, помовчав, а потім сказав:
— Нехай, діду, це діло зостається назавтра. Сьогодні могоричували, а завтра будемо розплачуватись. Завтра зранку підемо до волості. Писар напише нам розписку, а я вам заплачу по тій розписці гроші, — сказав Мотуз, дуже обережний, коли діло стосувалось до грошей.
— Як завтра, то й завтра! Мені все одно: після моєї смерті матимеш моє поле, а поки ми з старою помремо, ори собі, сій своїм сіменом, жни, коси, а мені звези в тік половину хліба. Нездатний вже я до роботи, та й моя стара вже підтопталась. Випити чарку-другу то ще здужатиму, а до роботи вже я нездатний, — сказав дід Грицай.
Гості встали, подякували хазяїнам за хліб, за сіль і поплентались через садок, коливаючись на обидва боки на ході.
Другого дня вранці Мотуз зайшов до діда Грицая. Вони пішли до волості, заплатили писареві карбованця, і писар написав їм розписку. Мотуз вийняв з кишені капшук і одлічив Грицаєві триста карбованців.
Вертаючись додому, Грицай згадав про пасіку і про вчорашню пригоду в пасіці.
— Одже ж пройдеться просити Оникія, щоб став за пасічника на ціле літо, бо я за гульнею та за горілкою не впораюся коло пасіки.
Дід Грицай зайшов до Оникія і найняв його за пасічника на ціле літо. Оникій накинув свиту наопашки і почвалав за Грицаєм.
— Не піде тобі на руку пасіка, — сказав Оникій, увійшовши з Грицаєм в пасіку.
— А то чому так? До цього часу пасіка йшла мені на руку, а чому ж тепер вона не піде?
— Тим не піде, що в тебе в пасіці нема ні хреста, ні образа Зосима та Саватія. Без святого Зосима погана справа коло пасіки, — запищав дід Оникій.
Оникій взяв сокиру, знайшов під повіткою вербову колодку й на швидку руку зробив хреста та й закопав серед пасіки; потім попросив в баби Оришки орданської свяченої води, зв'язав з васильків кропило й покропив водою улики.
— Оце, Дороше, я виганяю з пасіки твій вчорашній горілчаний дух. Бо бджола — худоба божа, а горілка — це зело чортяче: одно до другого не стосується.