"Віконтеса де Труавіль,— подумки сказала вона,— чудове ім'я! Принаймні наше багатство перейшло б до славного роду".
Її охопило збудження, від якого тремтіли найтонші розгалуження нервів, так давно заплилі жиром. Уся її кров, збурена надією, шалено пульсувала. Вона відчувала силу вести, якщо було б потрібно, розмову з паном де Труавілем. Нема потреби говорити про гарячковість, з якою орудували Жозетта, Жаклен, Марієтта, Моро та всі інші помічники. То була ревна запопадливість мурашок, заклопотаних кладкою яєць. Усе, що й так завдяки щоденному піклуванню сяяло чистотою, було наново випране, випрасуване, почищене й натерте. З такої нагоди побачила світло порцеляна, призначена на особливі дні. Із скрині повитягувано позначені літерами А, В, C, D скатерки з візерунчастого полотна, де вони лежали під охороною потрійної обгортки, захищені грізною шеренгою шпильок. Були ретельно переглянуті найцінніші полиці книгозбірні. Нарешті, мадмуазель не поскупилася на три пляшки лікеру пані Анфу, найзнаменитішої серед заморських виноробів,— ім'я, любе знавцям вина. Завдяки самовідданості свого воїнства мадмуазель була готова прийняти бій. Всілякі види зброї, ядра, кухонна артилерія, батарея комори, провіант, амуніція, бойові резервні частини,— все було напоготові по всьому фронту. Жакленові, Марїєтті й Жозетті було дано наказ надягнути парадну форму. Доріжки в саду підметено. Стара панна шкодувала, що не може домовитись із солов'ями, котрі гніздилися в кущах, і замовити їм найніжніші трелі. Нарешті о четвертій годині, саме в хвилину, коли повернувся абат де Спонд, коли мадмуазель подумала, що даремно вона так розкішно накрила стола і наготувала вишуканий обід, з вулиці Валь-Нобль долинуло калатання.
"Він!" — подумала Роза, відчуваючи, що ці звуки відзиваються в її серці.
І справді, випереджений стількома плітками, поштовий кабріолет із пасажиром спустився вулицею Сен-Блез, потім повернув на вулицю дю Кур і зчинив такий переполох, що кілька хлопчаків і дорослих подалися за ним і збилися біля брами особняка Кормон, щоб подивитись, як виходитиме з повоза приїжджий. Жаклен, що вчував наближення власного весілля, вловив калатання коліс на вулиці Сен-Блез і одчинив навстіж обидві ворітниці брами. Кучер, його знайомий, женучи вскач, спритно повернув і раптом зупинив коней під самим ґанком. Жаклен, самі розумієте, почастувавши знайомого, як і годиться, відпустив його напідпитку. Абат вийшов назустріч гостеві, поки екіпаж розвантажували з поспіхом, на який здатні тільки злодії під загрозою небезпеки. Речі позносили в приміщення, ворота зачинили і на якусь хвилину не було й сліду, що приїхав пан де Труавіль. Ніколи дві хімічні речовини не змішувалися так швидко, як дім Кормон поглинув віконта де Труавіля. Хоч серце панни тіпалося, як у ящірки, що її впіймав пастух, вона героїчно залишилась у своїм кріслі перед каміном. Жозетта відчинила двері, і віконт де Труавіль у супроводі абата де Спонда постав перед старою панною.
— Небого — пан віконт де Труавіль, внук одного з моїх шкільних товаришів. Пане де Труавіль — моя небога, мадмуазель Кормон.
"Ах, любий дядечко, як він ловко відрекомендував нас одне одному",— подумала Роза Марія Вікторія.
Віконт де Труавіль, якщо змалювати його двома словами, був дю Бук'є-дворянин. Вони відрізнялися один від одного, як відрізняються груба й шляхетна породи. Поставте зараз їх поруч, ні один ліберал не міг би заперечувати існування аристократії. Сила віконта відзначалась елегантністю; його постава зберігала високу гідність; у нього були голубі очі, чорне волосся, смуглява шкіра; було йому, мабуть, років сорок шість. Ви могли б сказати, що це іспанець, врода якого збереглась в снігах Росії. Його манери, хода й постава — все виявляло дипломата, котрий бачив Європу. Він був одягнений так, як пристало одягатися в дорогу світській людині. Пан де Труавіль здавався стомленим; абат запропонував гостеві пройти до призначеної йому кімнати і був спантеличений, коли небога відчинила двері в будуар, перетворений на опочивальню. Панна Кормон і дядечко дали змогу приїжджому зайнятися своїм туалетом з допомогою Жаклена, що приніс всі необхідні пакунки. Очікуючи, коли пан де Труавіль опорядиться, абат де Спонд і його небога пішли прогулятися берегом Брильянти. Хоч абат де Спонд, дивна випадковість, здавався більше, ніж звичайно, неуважним, панна Кормон не менше за нього була заглиблена в свої думи. Обоє простували мовчки. Стара дівка ніколи не зустрічала такого привабливого чоловіка, як цей олімпієць-віконт. Вона не могла сказати собі на німецький лад: "Ось мій ідеал!", однак почувалася від голови до п'ят закоханою і знай повторювала подумки: "Оце те, що мені підходить!" Раптом вона кинулась до Марієтти, щоб дізнатись, чи можна зачекати з обідом, не ризикуючи тим, що він утратить смак.
— Дядечку, цей пан де Труавіль дуже люб'язний,— сказала вона, повернувшись.
— Але ж він, дочко моя, ще не перекинувся з вами жодним слівцем,— усміхаючись, мовив абат.
— Та це ж знати з його манер, з обличчя. Чи він одружений?
— Не знаю,— відповів абат, міркуючи про свою суперечку із панотцем Кутюр'є щодо сутності благодаті.— Пан де Труавіль писав мені, що він хоче придбати тут будинок. Якби він був одружений, то приїхав би не один,— провадив він безтурботно, бо йому й на думку не спадало, що небога може мріяти про шлюб.
— Чи багатий він?
— Він молодший із молодшого пагона,— відповів дядько.— Його дід командував ескадрою; але батько цього молодика невдало оженився.
— Молодик! — повторила стара дівка.— А мені здається, дядечку, що йому певних сорок п'ять років,— заперечила вона, бо їй безмірно хотілося, щоб їхні роки збігалися.
— Воно-то так,— мовив абат,— Але, Розо, бідолашному сімдесятилітньому священикові чоловік сорока років здається молодим.
На цей час весь Алансон уже знав, що до панни Кормон приїхав віконт де Труавіль. Незабаром гість приєднався до господарів і став захоплюватися краєвидом Брильянти, садом і будинком.
— Пане абате,— сказав він,— Я був би щасливий, якби знайти собі оселю, подібну до вашої.
Стара панна ладна була вбгати в ці слова освідчення і опустила очі.