Дю Бук'є скористався зі свого програшу, що завершував сьомий робер, щоб вийти з-за столу.
— Яку б я карту не взяв — невдача,— сказав він.— Рішуче не щастить мені в картах.
— Зате щастить у дечому іншому,— озвався до нього шевальє, кинувши лукавий погляд.
Ця репліка, звичайно, облетіла всю вітальню, де кожен голосно захоплювався тонкою дотепністю шевальє, тутешнього Талейрана.
— Ну й пан де Валуа! Дотепнішого в світі не знайти,— озвалася небога кюре церкви Святого Леонарда.
Дю Бук'є пішов оглянути себе в довгастому люстерку над "Дезертиром", але так ніякої вади в своїм туалеті і не виявив. Після нескінченного повторювання тієї самої теми, міняючи її на всі лади, близько десятої години гості почали виходити з довгого, немов дебаркадер, передпокою; мадмуазель Кормон декого зі своїх улюбленців проводжала, цілуючись з ними на ґанку. Розходилися групками, одні бретонською дорогою, інші в бік кварталу, що виходив на берег Сарти. Заведеним звичаєм тоді починалися розмови, які ось уже двадцять років лунали цієї години на цій вулиці. То були одні й ті самі слова: "Мадмуазель Кормон була сьогодні чудова.— Мадмуазель Кормон? Вона мені видалася дивною.— Як захирів цей сердешний абат! — Ви помітили, він весь час дрімає? Він уже не годен второпати, де його карти, геть усе забуває. Скоро, о лишенько, ми його втратимо.— Погідна година, на завтра заповідається хороший день,— Стоять чудові дні для перецвітних яблунь,— Ви нас обіграли, як завше, коли з вами в парі грає пан де Валуа.— А скільки він виграв? — За нинішній вечір три-чотири франки. Він ніколи не програє.— Звісно. А тепер зважте, рік має триста шістдесят п'ять днів. За цей час набіжить такий гріш, що він може купити ферму.— Ах, скільки ходів за вечір нам довелося відбити! — Щастить вам, панове: от ви й удома, а нам іще половину міста тупати.— Так вам і треба,— могли б уже придбати бідку і не ходити пішки.— О пане-добродію, одне колесо йде на придане дочці, а друге — на утримання сина в Парижі.— Ви таки рихтуєте його на урядовця? — А куди тепер можна, по-вашому, приткнути молодого хлопця?.. Та, зрештою, всяка служба королю — гідна шани".
Бувало, точилися дорогою розмови про сидр, про льон і все тими ж утертими словами і в ту ж саму пору року. Жив би на цій вулиці який-небудь спостерігач людських сердець, він по цих розмовах безпомильно визначав би місяць.
Але того вечора тільки й сипалися грайливі жарти, бо дю Бук'є, самітно йдучи попереду, мугикав собі, навіть не підозрюючи, наскільки то було доречно, знамениту арію: "Чи чуєш, голубонько, дитяче белькотання?.." Дехто вважав, що дю Бук'є людина путяща, але його обмовлено. Відтоді, як новою королівською постановою пана дю Ронсере було затверджено на посаді голови суду, він дедалі більше прихилявся до дю Бук'є. На думку інших, постачальник — людина небезпечна, аморальна, здатна на все. В провінції, як і в Парижі, людина на видноті скидається на статую з чудової алегоричної казки Аддісона62: два лицарі, заховавшись із різних боків на розпутті, де височить ця статуя, зчепилися через неї, бо один казав, що вона біла, другий запевняв, що чорна; коли ж обидва, вже повалені на землю, побачили, що вона з правого боку біла, а з лівого чорна, над'їхав їм на допомогу третій і сказав, що статуя червона.
Повертаючись додому, шевальє де Валуа міркував: "Настав час пустити поголос, що я женюся на мадмуазель Кормон. Новина вийде з салону д'Егріньйонів, проникне прямісінько на вулицю Сеез до єпископа, повернеться через головного вікарія церкви Святого Леонарда, і той неодмінно перекаже все абатові Кутюр'є; таким чином моє ядро проб'є мур непорушної фортеці мадмуазель Кормон. Старий маркіз д'Егрїньйон запросить абата де Спонда на обід, щоб припинити плітки, що зашкодили б мадмуазель Кормон, якби я став проти такої оборудки, та, зрештою, й мені, коли б вона відхилила мою кандидатуру. Абат, як і слід сподіватися, геть заплутається; тоді мадмуазель Кормон не встоїть перед візитом мадмуазель д'Егріньйон, яка переконає її у величі й слушності такої спілки. Абатова спадщина перевершує сто тисяч екю, заощадження панни повинні сягати двохсот тисяч ліврів з гаком, у неї власний дім, Пребоде та ще ренти п'ятнадцять тисяч ліврів. Одне слівце моєму другові графу де Фонтенові, і я — мер Алансона, депутат; а там, посівши місце на лаві правих, ми доскочимо й перства, вигукуючи: "Досить дебатів!" або: "До порядку!"
Пані Грансон, повернувшись додому, відразу ж узялася за сина, що не хотів зрозуміти, який, власне, зв'язок між його політичними поглядами й любов'ю. То була перша сутичка, яка порушила мирне життя цієї вбогої сім'ї.
Вранці, о дев'ятій годині, панна Кормон, усівшись разом із Жозеттою в свою бідку і бовваніючи, немов піраміда, над океаном свого багажу, бралась догори вулицею Сен-Блез у напрямі Пребоде, де з нею мала статися подія, що прискорила її одруження, якого не сподівалися ні пані Грансон, ні Бук'є, ні пан Валуа, ні сама мадмуазель Кормон. Випадок вигадливіший за будь-якого письменника.
Другого дня по приїзді в Пребоде, о восьмій годині ранку, за сніданком, коли панна Кормон спокійнісінько вислуховувала звіти сторожа й садівника, до їдальні вдерся геть ошелешений Жаклен.
— Мадмуазель,— почав він,— пан абат прислав вам листа, вирядивши навмисне кур'єра, сина тітки Громор. Хлопчисько вийшов із Алансона вдосвіта і, маєте, він уже тутечки. Молодець гнався, немов Пенелопа! Може б, варто його почастувати шкляночкою вина?
— Що б це могло скоїтися, Жозетто? Ану ж там дядечко...
— Він би тоді не зміг писати,— відповіла покоївка, вгадавши острах своєї господині.
— Швидше! Швидше! — вигукнула панна Кормон, бігцем прочитавши перші рядки,— Хай Жаклен мерщій запрягає Пенелопу. Постарайся, голубонько, щоб за півгодини все було знову вкладено,— сказала вона Жозетті.— Ми повертаємося до міста...
— Агов, Жаклене! — гукнула Жозетта, скоряючись нетерпінню, що відбилося на лиці панни Кормон.
Жаклен, якого попередила Жозетта, ввійшовши до кімнати, сказав:
— Отакої, мадмуазель: Пенелопа не встигла поїсти — і знову запрягай?
— То мене не обходить! Я хочу зараз же виїхати.